Поезії

Грабовський Павло Арсенович

НЕ РАЗ МИ ХОДИЛИ В ДОРОГУ

Не раз ми ходили в дорогу, Не раз ми вертались до хати І знову брели від порогу - Правдивої цілі шукати. З борців насміхалася доля, Зростала, проте, їх громада. Добробут народний та воля - То наша найперша засада. Борців не лякають пригоди: Шлях, мочений кров'ю та потом, Нас виведе в панство свободи Не нині, не завтра, так потім! Аби не тікали ми труду, Не падали легко з ударів, Пригляньмось до нашого люду, Як сум йому очі охмарив! Знедолений

ладом ворожим, Він працею держить всі стани... Ходім же, брати, та поможем Порвати якшвидше кайдани!

ОРЛИ

Марно ради пита, Вся засмучена, Україна свята, Перемучена. Занедбали сини Рідну мовоньку, Не туди-бо вони Гнуть головоньку, На пожитки густі Позіхаючи, Та кишені товсті Напихаючи. Дяка Богу - всього Враз набралися: Від народу свого Відцуралися... А поки що чуже Розшолопають, - Чого вміли, то вже Не второпають... Ще й вирлають на мир Гірш Московщини: – «Що за хлопський кумир Народовщини!» Чи таких ти орлів Сподівалася, Як за них лила крів, Турбувалася? Не так збавлять снаги Силоміцники, Як оті вороги, Підпомічники!

(1894)

ОЦЕ Я ДУМАЮ, БРАТИ...

Оце я думаю, брати, Про долю рідного народа; Прийшла година хрест нести, Бо всюди - злидні, скрізь незгода. Оце гадаю, - і мені Таки частесенько здається, Що мир, запеклий у борні, Жартує тільки та сміється; Що пал мережаних речей За оборонників святині Одна омана для очей Чи марний гук серед пустині; Що мир, лукавий, як дівча, Цього на людях уквітча, А серце схилить до другого, Пригорне потай дорогого, І хто всю душу віддає - В кайдани зрадно закує, На трупі бенкет бучний справить За домовиною ославить, Дітей та внуків нацькує; Що мир... О ні... бо тільки вами Душа убога замарить – Якими радими словами Бажав би я заговорить. Я знову вірю, що пригода, Мов чорна хмара, пропливе, Що невмируща міць народа Усе лихе переживе!

ПЛАЧЕ НЕБО, ВКРИТЕ ХМАРАМИ...

Плаче небо, вкрите хмарами, Що над нами восени Без кінця пливуть отарами Із сумної сторони. Темний гай додолу хилиться, Буйне листя опада; Різва пташка не осмілиться В поле вилетіть з гнізда. Тільки галич перелякана Скиглить, зграями шуга; З жалібного її каркання На душі росте нудьга. Сльози осені журливої, Що минули ясні дні, Се - плач долі нещасливої, Що судилася мені. 

1900 - 1902

ПО МОРЮ

Чимало днів по морю, У тьмі німій, На певну зустріч горю Плив човен мій. Швиряли хвилі бурні На всі краї... Вставали думи журні Нудьги-змії. Вітчини берег милий Зникав і зник, І рвався мій безсилий, Розпучний крик. А прірва виє, кличе До бороття, Пловцеві згубу зиче Без вороття.

ПОЕТАМ-УКРАЇНЦЯМ

До

вас, поети-українці, Шлю - вибачайте - дружній лист, Щоб повітати наодинці Та дяку висловить за хист. Доходять часом ваші звуки В мою далечину глуху І гоять чаром біль розпуки На самотинному шляху. Від вас одрізнений навіки, Докупи думкою живу... Прийміть же щиро братні стріки Про нашу долю світову. Бажав, бач, я сказати в листу Про рідний брак громадських благ Та притулить до того змісту Від себе декілька уваг. Не все співати нам про квіти Та любуватися Дніпром... Година - дбать про шлях освіти, Люд забезпечити добром; Спинить навколо голос стонів, Що крають серденько притьмом, Розвіять пітьму забобонів, Впотужить голови умом; Збудить чуття самопізнання, Шаноби власної чуття, Розсунуть цілі прямування Замість товктися без пуття. Хай мертва буква вас не мане До свар, заслонюючи суть; Славетніш німці чи слов'яне - Ті спірки краю не спасуть. З усіх усюд берімо з датки, А не зачерв'юймо в багні; Меткої жизності нестатки - Умови гибелі справжні. Народ, покинутий на злидні, Народ, плазуючий у млі, Повинен стратить риси рідні, Безслідно стертися з землі!

РОБІТНИКОВІ

Роби на других дні та ночі, На хвилю праці не заспи; А візьме сум, заплачуть очі,- У чарці горенько топи... Поки останнього хабітку Не розметають глитаї, Поки на вічнім заробітку Не стратиш силоньки свої; Та не задубнеш без прочинку Посеред улиці, поки У карбувальному будинку Не розлетишся на шматки.

СИРОТИ

Сердешні діти... батька взято; Смерть несподівано прийшла... Пекельний Ірод справив свято, Пир людожерності та зла. Не поборов страшної муки Борець хоробрий: все хотів Знять догори ослаблі руки, Востаннє стати на катів. Сердешні діти... вам байдуже; Ви усміхались, дивлячись, Як ваша ненька рідна туже, Слізьми безрадісно ллючись. Бо ви не знали... Діти, діти! Так тіштесь, доки ростете... Чи довго на світ вам глядіти? Як батько, може, помрете!

СОН

Зелений гай, пахуче поле, В тюрмі приснилися мені,- І луг широкий, наче море, І тихий сум по кружині. Садок приснився коло хати, Весела літяна пора; А в хаті... там знудилась мати, Ізнудьгувалася сестра. Поблідло личко, згасли очі, Надія вмерла, стан зігнувсь... І я заплакав опівночі І, гірко плачучи, проснувсь.

СОНЕЧКО ТА ДОЩИК

Якось сонечко казало: – Буду все собі світити!
– Почув дощик: - Пуття мало, От я краще буду лити! – З тебе людям холод, слота, - Каже сонечко і слуха. Відрік дощик: - Не робота, Як почнеться і посуха. Зазмагались.
– Хто все плодить: Груші, сливи, огірочки? – А без мене, - дощ доводить, - Враз пов'януть всі садочки! Так сперечались довгенько І на тому покінчили, Щоб робити звичайненько Їм обом, як перш робили.