Посланець

Ячейкин Юрий Дмитриевич

— Про це — потім, зараз — про справу. Отже, її варіант може бути: кулю собі або вам. Як підкажуть емоції. Таким чином, її поведінка залежатиме від вашої, Костянтине Васильовичу. Коли вона побачить вас у формі німецького гауптмана…

— Та вона нізащо не повірить! — гаряче запевнив Костя.

— Вона бачила зраду, — жорстко проказав підполковник. — Нам слід виходити з того, що вона бачила, з її сьогоденної чутливості. Ви билися з ворогом, ви мстилися йому. Вона спостерігала ворожі злочини і не мала права підняти зброю. За вашої появи можливий психологічний злам.

— Що ж робити, товаришу підполковник?

— Діяти. Обережно, делікатно, тактовно. Ми посилаємо вас всупереч будь-яким правилам. Збіг

обставин, з яких іншого виходу нема. В операції вирішальну роль відіграє ваша зовнішня схожість з Шеєром. І фахові знання. Іншої кандидатури, враховуючи терміновість моменту, не знайшли. А шукали. Ясно?

— Ясно, товаришу підполковник!

— Повторюю: діяти, виходячи з обставин, але делікатно, обережно, тактовно. До Крістіни Бергер матимете пароль. Але вона знає вас особисто, знає, що ви — Хартлінг. Тому фатальна ситуація може виникнути до обміну контрольними реченнями. У цьому й полягає небезпека. Будь-які витівки з переодягненням вам заборонені. Жодного подвійного маскараду. Для німців ваша поведінка в усьому мусить бути абсолютно природною. Офіцер міністерства пропаганди. Історик. Бої для нього — лише фронтова романтика, потрібна для майбутньої книги. Знайомство з чарівною дівчиною. Побачення і так далі. Одне слово — «природно».

— Зрозуміло, товаришу підполковник.

— Добре. З цим покінчено. Кличте вашого радиста. Зараз буде мова до обох.

Усе це відбулося у порівняно невеличкій будівлі, на території військового аеродрому. Поки капітан Калина ходив до передпокою, де старший сержант з дивовижним терпінням чекав виклику, підполковник Іринін розклав на столі карту.

— Закинемо вас цієї ночі, — мовив він, коли всі втрьох схилилися над картою. — Ось цей квадрат. Наземних сигналів не буде. Отут, серед гір, є досить величенька площина, на яку ви й опуститеся парашутами. На західно-північному боці її є печера, яку замасковано. Знайдіть її і чекайте нашу людину. Нею буде місцевий мисливець, осетин уже похилого віку, міцний, витривалий. Він запитає вас: «Чи привезли мені привіт від Олексія?» Відповідь: «Привезли для верховинця, якого не знаємо на ім'я». Він: «Ім'я — Чомай». По обміну паролем ідіть за ним. Він виведе вас, коли настане потрібний момент, на шлях, яким німці перекидають військові частини в район населеного пункту, що вас цікавить. Розвідкою З'ясовано, що німці, вкриті горами, рухаються без бойової охорони. Місцеві партизани здійснять тут в обумовлений час напад, підірвуть кілька машин, зчинять автоматну стрілянину. Ваше завдання: скористатися панікою і темрявою, непомітно у метушні, що неодмінно виникне, опинитися в німецькій колоні і, користуючись солідними документами Шеєра, вимагати необхідної допомоги. Все! А зараз вам необхідно відпочити — добре поспати перед важким переходом: у горах подекуди випав сніг.

І от зараз, по-військовому пружно ступаючи, він проводжав до літака капітана Калину і старшого сержанта Сорокіна, нав'ючених спорядженням до краю. Скількох він уже отак проводжав? І скількох не зустрів? Загиблих у завжди нерівних сутичках, схоплених і закатованих, упізнаних і зраджених, пропалих безвісти.

Безвісти…

А вісті конче потрібні, хоч кожен у певному розумінні вирушає у безвість. Він був суворий і вимогливий до своїх підопічних, подекуди жорсткий і невблаганний, але тільки тому, щоб вони не схибили, лишилися живими і подали про себе й від себе жадані вістини.

З власного досвіду підполковник Іринін відав, яким тягарем лягає на розвідника моральна мука, як безжально гнітить його власне безсилля, коли він оволодів ворожими таємницями, іноді величезної ваги для армії, і не має змоги передати їх своїм. Він пережив ту нуртуючу душу муку ще юнаком, коли в роки громадянської війни після його знаменитої «партизанщини» — самодіяльного винищення провокаторів, його добре взяли було за барки,

але й доручили надзвичайно відповідальну як на його тодішні роки справу: підпільний військово-революційний штаб наказав йому налагодити негласний зв'язок з більшовиком-розвідником Валентином Степановичем Борисовим, що працював у самому пеклі — в денікінському штабі білої армії.

Іринін, тоді ще просто Васько, ходив, мов бомба уповільненої дії, готовий будь-якої хвилини вибухнути най-секретнішими відомостями про озброєння білогвардійців, про допомогу їм — грошову й матеріальну — від іноземних інтервентів, дислокацію військ у тилу і на фронті, про ворожі паролі та відгуки на них. І не вибухнув, бо Катеринодарський підпільний комітет втратив зв'язок з Москвою і навіть радянським командуванням Південного фронту. А відомості були оперативні, плинні, мінливі, до негайного використання…

Скарб цей воістину не мав ціни. Жодної. Не вартий був і ламаної копійки, оскільки лишався практично не реалізованим. А міг би наблизити вимріяну в щоденній жорстокій борні перемогу.

— Бережіть, хлопці, себе, — сказав на прощання біля залізних сходинок на літак Іринін. — І як самих себе, бережіть рацію. Слухатимемо цілодобово. Ну, ні пуху вам ні пера… Бувайте!

… Печери край гірської галявини шукати не довелося. Коли Калина й Сорокін ледь наблизилися до скелястого громаддя, до них невідомо звідки долинув, чіткий в кришталевому гірському повітрі голос, ніби сама ніч їм наказала:

— Стояти!

Вони завмерли з пістолетами напоготові.

— Чи привезли мені привіт від Олексія?

— Привезли для верховинця, якого не знаємо на ім'я, — відповів у темінь Калина.

— Ім'я — Чомай. — Темрява біля скель густішала, мовби матеріалізуючись у чоловічу постать з мисливською рушницею в руках. — Чомай — це я, Чомай Уянаєв… Ходімо до печери, сховаєте парашути.

Схованка була заздалегідь приготована. В неї уклали вже не потрібні парашути і комбінезони, закидали важким камінням. Калина й Сорокін лишилися в німецькій формі — гауптмана і єфрейтора. З цієї хвилини вони остаточно перетворилися на історика з міністерства пропаганди Адольфа Шеєра і його_ ординарця Ганса Лютке. Свої незримі імена вони поховали разом з парашутами і маскувальними комбінезонами. Мовчки пішли слід у слід за Чомаєм Уянаєвим, якого ще не встигли роздивитися, — Шеєр — з елегантною шкіряною валізою, куди були впаковані нотатники, книги, новенький мундир, фотоапарат і різне побутове причандалля; Лютке, як і належить ординарцеві, — з автоматом на грудях, речовим мішком за плечима і важкеньким чемоданчиком з рацією. Решту поклажі ніс провідник Чомай.

Він ішов нечутно, м'яко ступаючи на кам'янистий грунт, як на пухкий килим, а куті підковами чоботи Шеєра і Лютке ковзали, збивали камінці, ламали сухе гілляччя, що траплялося на шляху, бо Чомай вів їх неходженими, йому одному відомими стежинами. Куди? В темряву, в ніч — тільки так могли б відповісти гауптман та його єфрейтор. Шеєр на ходу глянув на годинник з фосфорним циферблатом. Було сімнадцять хвилин на першу. Розвідники доповідали, що рух німецьких колон починається в сутінках, щоб передислокацію здійснити приховано, під зоряною ковдрою ночі, отже, гірські ущелини проходять десь під ранок, годині о четвертій-п'ятій. Часу ще було доволі.

— Прийшли, — раптом мовив Чомай. — Мій коні. Прошу дорогих кунаків гостювати.

Це була невеличка пастуша хижа, що тулилася боком до скелі, малопомітна навіть ублизу, бо замаскована була всохлим гіллям і кам'яним завалом. Вхід затуляли зшиті баранячі шнури. В абсолютній темряві гостро заіскрилося — Чомай викресав вогонь, і невдовзі під казанком на гаку у видовбаній в скельній стіні ніші весело й тепло палахкотіло багаття.

— Спочинемо, чай пити будемо, — сказав Чомай, дістаючи з місткого шкіряного чороха хліб-задин і бринзу.