Посланець
Шрифт:
— До камери! — змахнув Хейніш рукою в бік Зазроєва. — Ви теж, фрейлейн, можете йти, однак не залишайте свого службового місця. — Він провів її поглядом і лише тоді узяв телефонну трубку. — Кеслер? Уже впоралися?
— Так, пане штурмбанфюрер!
— Чому ж зволікаєте з доповіддю?
— Щойно вбирався… Доповідаю: експертиза підтверджує попередні дані. Мюллера вбито близько опівночі. Убивство сталося не в машині. Найвірогідніше — в приміщенні, бо стріляли зі спини, а кульового отвору на шинелі нема.
— Цікаво… Дякую, Кеслере! — Хейніш поклав трубку. — Майєре?
—
— Отже, увечері він проводжав її додому…
— Ви гадаєте, що Крістіна Бергер… — обережно мовив Віллі.
— Я нічого не гадаю. Я з'ясовую лише факти, які незаперечно мали місце. От що, Віллі, їдьте по «Есмеральду». Вона живе поряд з Бергер. Виходить, мусила дещо зауважити, якщо сумлінно виконує свій обов'язок…
У квартирі «Есмеральди», таємної агентки СД, панував типово пияцький розгардіяш, коли від початкової застольної краси лишається брудний хаос неконтрольованої й безсоромної оргії. На ніжках перекинутого стільця неохайно зависла зіжмакана сукня, до того ж рясно просякнута вином. Поливали господарку з пляшки, чи що? Із чарки отак не обіллєшся… На підлозі — розбита тарілка, розчавлені чобітьми недокурки і навіть цукерки, на стіл краще й не дивитися… Сама вона, розкуйовджена, з розмазаною на обличчі помадою, тулилася під ковдрою і задурено лупала на Майєра опухлими від нічної пиятики очима, що досі блищали алкогольним туманом.
— Дуже перепрошую, пане Майєр, — силкувалася вона щось пояснити ламаною німецькою мовою, — тут все такне до ладу… незатишно… Пробачте, я не чекала такого вранішнього візиту…
— То мені байдуже, — поблажливо мовив Віллі. — Скажіть-но краще, яке це стихійне лихо вас спіткало? На мій погляд, стався щонайменше високобальний землетрус.
— Не зовсім, пане Майєр, просто життєвий вихор заніс до мене увечері одразу аж двох красунчиків, до краю спраглих по жіночому теплу… Ой голівонька моя!.. Як її скласти докупи… Не голова, а суцільні уламки…
— Хто вони, якщо не секрет?
— Від вас, Віллі? Секрету нема, але біс їх знає… Їхали на передову і ось — перепочили…
— Звання? Хоч знаки розпізнали?
— Здається, гауптман та лейтенант…
— Може, обер-лейтенант?
— Можливо, ви ж знаєте, я на цьому не вельми розуміюся…
— Проте в іншому…
— О, Віллі! Погляньте, я досі в ліжку…
— Чи не здається вам, що ви надто широко розумієте свої обов'язки перед рейхом?
— Ну, хоч почастуйте даму чарочкою… Голівонька ж бо розвалюється…
Майєр посунув до столу. Спиною до Есмеральди, не знімаючи рукавичок, почав поратися, піднімаючи зі столу пляшку за пляшкою.
— І французький коньяк пили?
— Пили все, що на столі… Невже ви гадаєте, що я встигла вивчити геть усі європейські мови? Й німецької задосить на всю Європу…
— Слушно, — погодився Віллі. — Ви розумна жінка. — Він непомітним рухом виставив з кишені шинелі порожню пляшку з-під коньяку. — Проте іноді варто й знати, чим розкошували… Наприклад, чи знаєте ви, яка насолода чаїлася в цій плящині? — він підняв щойно виставлену з кишені пляшку. — «Мартель» найвищого гатунку!
—
— Такий ніколи не лишається. Ану, візьміть пляшку, хоч знатимете, що пили…
— То, може, є хоч якийсь непотріб?
— Трохи є, але, видно, для іншої нагоди. А зараз одягайтеся: вас викликає штурмбанфюрер. І не забудьте вмитися холодною водою. Обов'язково холодною — приводить до тями.
Есмеральда знітилася, зщулилася під ковдрою, ніби й у габаритах поменшала.
— Розумієте, я вчора не могла, — вона повела рукою по кімнаті, винувато позираючи на Майєра. — Ті двоє мало не силоміць тримали…
— А що вас турбує?
— Вчорашнього вечора я бачила, як до сусідки завітав якийсь військовий.
— То й що з цього? — запитав Майєр.
Він зняв рукавички і стояв, недбало поляскуючи ними по столу.
— Про все, що коїться по дворах сусідів, я повинна негайно доповідати…
— А ви не доповіли. Все ясно. Одягайтеся! Я чекатиму вас у машині.
Того дня. Хейніш мав тривалу бесіду з непрохмеленою Есмеральдою, змушений був навіть дати їй ляпаса, але, зрозуміло, виключно із службових міркувань — якось же треба було повернути їй пам'ять. Та навіть попри отакі рішучі службові заходи, пам'ять Есмеральди за межами уже повідомленого Майєрові кульгала. Тоді розлючений штурмбанфюрер викликав Кеслера і наказав йому негайно арештувати і привезти до нього хазяйку будинка, де оселилась Крістіна Бергер.
— Ви гадаєте…
— Я не гадаю, я наказую! — Хейніш зламав олівець.
Цього разу Кеслер, попри свою огрядність (давався взнаки істинно нордичний потяг до пива), діяв як метеор, — упорався за лічені хвилини. А втім, на подяку не заслугував — у кабінеті вже чекали на нього, окрім самого пана штурмбанфюрера, новий співробітник СД, який прибув лише днями і ще не встиг з усіма познайомитися, і перекладачка Бергер. Крістіну Хейніш запросив зумисне. По-перше, хотів спостерігати її під час допиту. По-друге, волів перевірити ретельність її перекладу — новий співробітник чудово володів російською мовою, але ще не мав нагоди виявити своїх знань.
— Вибачте, фрейлейн, — Хейніш не пускав Крістіну з ока, — довелося потурбувати вашу хазяйку.
— Бачу, — лаконічно відповіла вона. Поводилася, як завжди, стримано, службово опановано, не виявляючи жодних недоречних емоцій. — Що накоїла ця стара відьма?
— Зараз дізнаєтеся! Перекладайте! Скажіть, — звернувся він до Варвари Іванівни, — хто з чоловіків відвідував вас останнім часом?
— Що ви верзете, пане? — обурилася стара жінка. — Я не того віку, який цікавить чоловіків.
Крістіна ретельно переклала слово в слово.
— Я не про те, — хмарно виголосив Хейніш. — Скажімо так: хто з чоловіків навідується до вашого дому?
— Тепер ніхто, якщо не зважати на панів офіцерів, що супроводжують ось її, — вона вказала на Крістіну. — Її й питайте, хто за нею п'яти несе.
— Ви дуже зухвалі, матко! Відповідайте конкретно: хто вчора приходив? Увечері?
— Учора? Та нікого я не бачила…
— Ви не одверті, — похмуро зазначив Хейніш.