Посланець
Шрифт:
— Несмітську до мене! — ревнув Хейніш. — Негайно!
— Вона тут, — втрутився Штюбе. — Абвер передбачав ваше палке бажання призначити їй побачення.
— Та киньте ви нарешті свої кпини, Штюбе! Вважайте, що ви домоглися свого і відмінно довели несумнівну користь абверу!
— Яволь.
— От і добре… Зараз я вичавлю з тієї повії ім'я вбивці.
— Не просто вбивці, а радянського парашутиста, якого всі ми розшукуємо.
— Лотар Краузе?!
— Не Лотар Краузе, а старший лейтенант Олексій Марков. Є повідомлення від нашої агентури
— У Несмітської?..
— Мабуть, так. Але хай вона сама про це скаже.
— А вбивство? Навіщо було агентові червоних наражатися на подвійну небезпеку, вбиваючи помічника коменданта?
— Щось між ними трапилося. Можливо, Мюллер його викрив. Адже він знав ім'я розшукуваного гауптмана Краузе. І повівся необережно, бо перебував у дуже високому ступені сп'яніння — це також встановлено експертизою… Очевидно, Краузе-Марков не мав іншого виходу, як пустити в хід вогнепальну зброю. Адже краще було б скористатися кинджалом, як це діялося минулої ночі. Місцевий колорит…
— За цей «місцевий колорит» узято двісті заложників! — жорстко мовив Хейніш. — Узято і розстріляно! Самі собі могилу копали… Але чи все так, як ви тлумачите, пане Штюбе?
— У вас виникають якісь заперечення або досі нуртують сумніви?
— На жаль, жодних, — буркнув штурмбанфюрер. — Визнаю, як і належить істинному арійцеві, хоч і на мій превеликий жаль. Годі, Штюбе, годі! Кеслере, ану, давайте сюди цю красуню з хатнього борделя!
Есмеральда сиділа у передпокої до кабінету Хейніша свіжофарбована, з цигаркою в наквацьованому яскраво-червоною помадою роті. Темні плями під очима — візуальні сліди надто бурхливої ночі — підблакитила косметикою, що надала їй млосного виду легкої, розніженої втоми. Зрідка слівцем або двома ліниво перекидалася з секретаркою із новеньких — Крістіною Бергер.
Вона не хвилювалася. Її не збентежив несподіваний візит до неї майора з абверу. Штюбе поводився ідеально, як зразково-показовий кінокоханець. Був чемний, дотепний, до міри грайливий, іноді дружньо кепкував, але не переступаючи тієї інтимної межі, де для жінки починається образа. Навіть нічого не взяв без її дозволу. «Ви дозволите узяти цю рукавичку? — благав він. — Дуже елегантне пошиття. Хочу й собі замовити такі». Або: «Ласкаво прошу подарувати мені цю пляшку. Як і всі люди на світі, маю свою ваду — кохаюся на етикетках. А такої пречудової в моїй колекції нема». Тому коли її нарешті покликав до штурмбанфюрера потворний на вигляд черевань Кеслер, Есмеральда тільки полегшено зітхнула, знудьгована мало не цілогодинним чеканням. Навіть коли вона побачила на столі Хейніша знайому рукавичку і пляшку з-під «Мартеля», це її анітрохи не стурбувало. Навпаки, було приємно, що тут присутній привітний майор з абверу Штюбе. Слід запам'ятати прізвище цього охайного у поводженні з жінкою офіцера…
— Це у вас взято? — суворо запитав Хейніш, вказуючи все на ту ж рукавичку і пляшку.
— Так точно, — відповіла
— Як потрапила до вас рукавичка?
— А що таке?
— Тут я питаю! — з погрозою гримнув Хейніш.
— Певно, хтось з панів офіцерів забув, — відповіла вона, враз присмирніла.
— Які офіцери? Хто вони?
— Я їх уперше бачила. Один з них — гауптман, другий, здається, обер-лейтенант. Розумієте, вони одразу познімали кітелі, бо дуже поспішали на фронт…
— Як ви з ними запізналися?
— Вони пили в їдальні. Капітан побачив мене і одразу запитав: «Чи має фрау коханців?» Я й відповіла: «Трапляються, проте лише тимчасові». Тоді він сказав: «Чудово! Ми саме з таких».
— Це був пароль?
— Який пароль? Звичайне залицяння…
— Будемо вважати, що це був пароль кохання, — поблажливо вклинцювався в розмову майор Штюбе. — Чи не так?
— Ну, хай буде пароль, — вдячно всміхнулася йому Несмітська.
— Що було далі? — підстьобував Хейніш.
— Та я вже розповіла ще вранці панові Майєрові, — сказала вона. — Хіба не так, Віллі?
— Я не розпитував так детально, як пан штурмбанфюрер, — ухильно зазначив Майєр. — Ліпше відповідайте я-найдокладніше панові штурмбанфюреру.
— Вони запитали мене, чи маю квартиру, потому поїхали до мене машиною. Мали багато найрізноманітніших напоїв. Я швидко сп'яніла…
— І ви запевняєте, що не знаєте цих панів офіцерів?
— Звідки ж мені знати фронтовиків? Стільки суне частин…
— Не клейте з себе викінчену дурепу! — розлютувався Хейніш. — Може, ви й обер-лейтенанта Мюллера не знали?
— Як хочете, а не знала…
— Нумо, — з докором докинув майор Штюбе. — Не варто заперечувати. Це б ви з вашими непересічними здібностями та не запізналися з таким видатним шанувальником жіночих принад, як нещасний Мюллер?
— Не збагну, чого ви хочете від мене, панове? — розізлилася вона, бо не годна була хоч щось второпати. — Невже волієте, щоб я лягла в ліжко з покійником?
— А чи не у вашому діжку його зроблено покійником? — схопився на ноги Хейніш. — Ось рукавичка Мюллера — її знайдено у вас! Ось його пляшка, з якої він власноручно частував вас коньяком!
— Це провокація! — зойкнула Есмеральда, кинувши нищівно-гнівний погляд на майора Штюбе. Бач, яка підступна сволота цей хитрий лис з абверу!
— Провокація? — знавісніло просичав Хейніш. — На пляшці відбитки пальців Мюллера і ваші теж. Ваші теж! Ви пили у товаристві Мюллера, і не варто цього заперечувати.
Есмеральда збагнула все — рукавичка і клята пляшка міцно в'язали на шиї надійний зашморг. Убивство офіцера їй ніколи не подарують… Таж при чому тут вона? Хіба вона в чомусь завинила? Це її оті пани офіцери товкли, як могли, п'яну й немічну, навіть у голові деталі не тримаються… А зашморг в'яжеться міцно… Ноги її самі увігнулися, вона у розпачі впала навколішки, благально склала руки: