Посланець
Шрифт:
— Випадково той самий.
— Ну що за смак! Яка одноманітність! Танки і танки… Якого дідька ви жодного разу не прохопилися й слівцем про гордість нації — повітряних лицарів, валькірій перемоги, що осідлали літаки?
— Геніальна думка, пане майор! Проти слушної і розумної критики схиляю голову…
— Краще беріть до рук авторучку. Від слів — до думки, від задуму — до дії! Ось вам девіз асів повітря і ротаційних машин… І я запрошую вас, пане Шеєр, до моїх мужніх, крилатих лицарів, щоб ви на власні очі побачили, як вони роблять з літаків росіян погребальні вогнища! Палаючий літак — воістину сліпучий
— О, пане майор, вам би теж узятися за перо. Ви мислите широко, епічно… Але чому вам, коли ви дивитеся на хрестоносні літаки, на ознаки звитяги, робиться моторошно? Чому?
— На деяких літаках стільки хрестів, що вони, вибачте, скидаються на цвинтарі!
— Парадоксальна асоціація! До речі, чи всі ваші так звані цвинтарі повертаються?
Майор Готтфрід нараз спохмурнів, процідив глухо і неохоче:
— Різне буває… Трапляється, що й росіяни розмальовують фюзеляжі своїх літаків…
— Теж цвинтарним орнаментом?
— Ні, зірчастим… Вони вважають, що зірка точніше символізує звитягу, аніж хрест, мов на якомусь надгробку…
— Цікава думка, дозвольте, я занотую…
— О господи, нотуйте, коли заманулося! А скільки вже асів наклало головою! Буквально, як у казці: і кісточок їхніх не зібрати… Однак, пане Шеєр, сподіваюся, ви не кидаєте своїх слів на вітер?
— Здається, ні…
— Тоді наступного разу їдьте прямо до нас, на аеродром. Я вас особисто запрошую. А майора Густава Готтфріда всі на землі і в повітрі знають! Згода?
— Згода, майоре! — мовив уголос, а сам подумав: «А що, коли скористатися літаком?..» — Але для того, щоб гідно написати про ваших асів, необхідно самому відчути солодке відчуття польоту і повітряної звитяги. Інакше… На самій уяві у мене творчого злету, боюся, не станеться.
— Та в чім річ? — наполіг Готтфрід. — Я залюбки надам вам таку можливість!
— Це було б чудово, — захоплено мовив Шеєр. — Я зробив би вражаючі знімки, які, маю надію, звеличили б успіхи німецьких асів на Північному Кавказі.
— То, вважайте, справу залагоджено! Ха, щоб літаки та не звитяжили над танками… А хто ж перший іде в бій? Ми, аси…
За столом Хейніша, що ні в кого не випадав з поля зору, звівся з келихом у руці оберет 1 Арнольд, і це враз привернуло загальну, вже неприховану увагу. Рівняння на центр — мов по команді. Оркестр завмер. Впала чуйна тиша.
— Панове! — розгонистим голосом загримів ставропольський оберст [59] . — Я пропоную підняти келихи на честь надісланого богом генія Великонімеччини — єдиного фюрера всесвітньо об'єднаної арійської держави Адольфа Гітлера!
59
Оберст— полковник.
Всі, як один, мов припечені позривалися з місць, похапливо перекидаючи стільці, високо знесли угору келихи і чарки. Тричі пролунало традиційне: «Зіг хайль!». По тому зчинився збуджений галас.
Шеєр помітив,
— Вибачте, панове, — мовив він, — пан оберштурмбанфюрер запрошує мене до себе. Оскільки ж пропонує місце пана майора, я вам, гер Штюбе, пропоную власне.
— Товарообмін явно на мою користь, — задоволено докинув Штюбе. — Ви сидітимете з нудними оберстами, а я з обер-чарівницею!
— Служба безпеки гарантує…
— Уже чули, Віллі, вигадайте щось нове!
Коли Адольф Шеєр підійшов до столу Хейніша, всі присутні уважно слухали просторікування абверівського «історика» у званні обер-лейтенанта. Хейніш, аби не порушити, мабуть, цікаву розповідь, лише коротким жестом запросив гауптмана сісти. Здалеку Оберлендер виглядав молодо, вблизу мав далеко за сорок. Про це свідчило все — поріділе, зализане назад волосся, зморшкуваті мішки під очима, дві різкі подовжені лінії, мов глибоко вирізані лезом ножа, навколо рота. Очевидно, Шеєр потрапив на кінець його просторікувань, бо Оберлендер, що проказував високим, неприємним голосом, посилався на свої ж, мабуть, попередньо висловлені думки. На Шеєра лише коротко глипнув безвиразними очима і більше не зважав на нього. Манеру розмовляти мав вироблено академічну. І гауптманові було дико чути наукоподібне обгрунтування масових фашистських злодіянь, які одягалися в академічну, мантію м'яких формулювань і топили в науковій термінології прямі заклики до вбивства, терору, пограбування й насильства.
— На доказ щойно сказаного, — карбував, мов з університетської кафедри, політичний керівник зрадників-«горців» з карального батальйону «Бергман», — пошлюся на видану цього року в Лейпцігу збірку досліджень провідних спеціалістів з питань Сходу, що вийшла під назвою «Германський остфоршунг. Наслідки і завдання з часу першої світової війни». Уся книга просякнута ідеологією та історіографією цивілізаторського руху німецької нації «дранг нах Остен». — І він старанно почав розповідати про зміст цієї книги.
Оберштурмбанфюрер Хейніш глибокодумно і переконано похитав головою: так, так…
— У статті «Господарське значення російського простору для Європи», — вів далі Оберлендер.
— Для Європи? — дозволив собі іронію оберст Арнольд.
— Для Європи! — холодно відрубав «пан професор». — У розумінні всеєвропейської Великонімеччини!.. Так от, у цій статті йде мова про те, що росіянин живе лише як маса, що йому чужі сучасні швидкорухливі бойові засоби. Хіба не це ми наочно бачимо на Кавказі? Де їхні танки?
Де їхні літаки? Де звичайні вантажні машини? Росіянин просто неспроможний утекти від німецького танка, тому й стоїть на смерть, до тотального винищення, що для нас відіграє певну позитивну роль як військовий засіб обезлюднення східних територій…
— Браво, гер професор! — знову озвався оберст Арнольд, і всі зрозуміли: вибачається перед надто впливовим обер-лейтенантом за попередню іронію як цілком недоречну.
Теодор Оберлендер узяв порожній келишок, задумано покрутив поміж пальцями і на завершення додав: