Посланець
Шрифт:
— Ми завойовуємо не просто лебенсраум, не просто гросраум. Нам замало як життєвого, так і великого простору. Ми завойовуємо світовий простір. Під егіду німецької цивілізації підпаде вся земна куля. Це багато, надзвичайно багато. Один німець-пан володітиме тридцятьма тисячами рабів. Такий статистичний розподіл світових людських ресурсів. Тому я певен, що рано чи пізно, але керівники нації повернуться до гнучкої колоніальної ідеї — маріонеткових регіональних управлінь. Адже маріонетка завжди залишається тільки лялькою в руках закулісного митця. А водночас однозначне лицедійство маріонетки
— Дозвольте вашу чарку, гер професор, — ставропольський оберст досі спокутував свою провину. «Гер професор» дозволив, і цим інцидент, мабуть, вичерпався, бо всі присутні полегшено загомоніли.
— Любий Адольфе, — нахилився до Шеєра трохи сп'янілий, але, як і завжди, опанований Хейніш, — я покликав тебе, щоб перехилити з тобою чарочку неперевершеного грецького коньяку «Метакса»…
«Корпус Фельмі — з Греції», — автоматично відзначив подумки гауптман.
— … оскільки ти спромігся другим сьогодні поздоровити мене.
— Другим? А хто ж той проноза, що випередив мене?
— Майєр.
— А, Віллі! Тоді зрозуміло. Адже він одержує пошту. Але погодьтеся, пане оберштурмбанфюрер, я не користувався поштою, що сама пливе до рук. Отже…
— Отже, ти все-таки тяжієш до першості! — розсміявся Хейніш. — Що ж, це гарна, чоловіча риса… За що вип'ємо?
— За перемогу! — суворо сказав Шеєр.
«Невже, — помислив, — це і є обіцяний сюрприз? Щось не схоже…»
— Що ж, Адольфе, фрейлейн Бергер, мабуть, за тобою вже засумувала. Не хочу бути розлучником молодят…
«Ні, це не «сюрприз», так, миттєвий каприз, бажання похизуватися перед друзями «власним», «своїм», «хатнім» науковцем. На зло зарозумілому «круглому оберу»…»
— Щиро вдячний вам, пане Хейніш, за вашу справді батьківську увагу…
— Ну-ну, не перебільшуй… Батько є батько! Підробка ніколи не пройде! Краще хай нас, Адольфе, породичає служба рейхові…
Коли гауптман повернувся до свого столика, там уже квітнув ледь стримуваний підсвідомою етикою пияцький розгардіяш. З'явився ще один невідомий білочубий гульвіса, що п'яно куняв за столом, час від часу витріщуючи просто себе безтямні очі і, немов норовистий кінь, «тверезо» смикаючи головою. Офіцери — геть усі — познімали кітелі, які недбало понакидали на вішак, що його хтось приволік з гардеробу до столика. Зрозуміло, точилися фривольні розмови, до яких пияків неодмінно заохочує сама присутність дами. Будь-якої. А надто — гарної. Що вже й казати про даму з класичними принадами фрейлейн Крістіни Бергер! Людину низького лету тягне в. таких випадках до скабрезних анекдотів, де фігурують подружня зрада, дурні рогоносці, ідіоти-коханці і, що цікаво, завше наївно-спритні жіночки. Але в товаристві, що претендує на високий культурний зліт, як правило, домінує не менш масне статеве теоретизування. Слово такого «теоретика» забрав майор Штюбе і цинічно верховодив старою, як світ, темою:
— Жінка — дивна істота роду людського, одвічна секс-бомба з полярними емоційними запалами. Бікфордів шнур до них тримає чоловік. А що вона цінує в ньому? Його агресивну потугу і водночас — о диво! — побутову неміч. Жінку слід
— У вигляді свіжовипраного простирадла, — бовкнув розпечений напоями, як мідь в алхімічному тиглі, Густав Готтфрід.
Та Штюбе не зважав на його п'яне варнякання і піднесено волав, дослухаючись самого себе:
— Коротше кажучи, чоловікові наперед слід тонко змоделювати потрібні йому емоції у жінки, покликати їх з небуття, розбурхати, якщо вони сплять, а тоді — розумно і чітко диригувати ними. Скажімо, ніжно підняти її на дужі руки і шепотливо пообіцяти понести її край світу…
— А насправді поволокти до ліжка, — уточнив повітряний ас.
— Фу, Густаве! Це на вас не схоже, — манірно закопилила губи Крістіна, удаючи ніби вона геть шокована.
— А що? Я перебрав край? — набурмосився мідний випивоха. — А хіба Штюбе не про це ж верзе? Ці шпигуни дурять людям голови навіть у застольному товаристві і ведуть агентурну працю в ліжку повії… А я — вояк! Мені плювати на словесне лахміття, в яке одягаються голі королі. Я кажу про речі прямо, як вони є, здираючи з суті словесний непотріб…
— Чудова річ — вояцька прямота! — встряв до розмови Шеєр, запобігаючи можливій, але небажаній сварці. — Та на неї має право лише цнотливий лицар без страху і докору.
— А може, я — нащадок отих лицарів? І єдине, що дозволяю на свій докір, це зайву чарчину? Але її теж хилю без усілякого остраху! Вип'ємо, Адольфе?
— Е ні! — заперечив Штюбе. — Він не у формі…
— Тобто як? — щиро обурився Густав. — Він же, власне, ще й не пив!
— Я не про це. Наша застольна форма — біла сорочка й краватка. Забули? Геть погони! За столом служби нема, і всі в одному званні — камради. А Шеєр? Він же досі — гауптман!
— І справді — забув, — пробурчав Густав. — Знімай, Адольфе, до біса свого кітеля й бери чарку…
— Допоможемо панові кореспонденту, — гучно проголосив слідчий Кеслер і бадьоро почав розстібати на кітелі Шеєра ґудзики.
— Кеслере, поміняйте фах, — порадив Шеєр, — з вас вийшла б чудова гувернантка.
— Кеслер у спідничці? — зареготав Густав. — А що? На вигляд вийшла б типова повія з портового бірхауза!
Та Кеслер не зважав на дошкульні закиди. Він діловито робив свою справу, впертий, мов віслюк. Стягнув з Шеєра кітель і жбурнув його через стіл, прямо в пику майорові Штюбе:
— Ось вам, захисникові пияцької демократії!
Штюбе не образився.
— Порядок є порядок! — мовив повчально. Потім, похитуючись, піднявся і недбало почепив кітель на вішак. За стіл уже не сів. — «Ваше місце, пане історик», — а непевними кроками поплентався до Хейніша.
Там він п'яно впав на стілець і, навмання тикаючи виделкою в слизькі і тому непокірні мариновані білі грибочки, цілком тверезо прошепотів оберштурмбанфюрерові:
— Так і є, як я передбачав: шифр у нього в комірі. Я особисто промацав паперову смужку.