Посланець

Ячейкин Юрий Дмитриевич

— Добре, Альфреде, ти маєш рацію, — раптом зголосився Шеєр. — Нам справді слід з тобою трохи погомоніти..»

Він піднявся з-за столу. «Альфред» тріумфував, дивлячись на його засмучене і явно розгублене обличчя.

Аж тут Шеєр наніс блискавичний удар йому в сонячне сплетіння. «Альфред» вирячився від несподіванки і, хапливо ковтаючи повітря, почав осідати на підлогу. Але Шеєр не дав йому впасти. Він схопив його за комір, смикнув цього дебелого здорованя вгору і прицільно втелющив прямим, невідпорним ударом у щелепу. Тільки тепер

«Альфред» гепнувся. Намагався звестися, але Шеєр вдруге — вже ногою, твердим, як камінь, носаком чобота — стусонув його «під дих». Здоровило качався у корчах…

Ніби з нічого виникли над ним оберштурмбанфюрер Хейніш і майор Штюбе.

— Приберіть цього п'яничку! — гарикнув Хейніш. — Штюбе, я про що вас попереджав?

— Але ж, пане оберштурмбанфюрер, моя відсутність… Ми разом…

— Ну, добре! Інцидент вичерпався. А пан Шеєр, з усього видно, в університеті не лише порпався в старезних, пропилюжених фоліантах… Молодця!

«Альфреда» тягли на вихід за ноги…

— Панове, у мене сюрприз! — забрав слово Хейніш. — Маю нагоду повідомити всім! І вам, Штюбе, теж не завадить послухати… Панове! За рішучі й сміливі дії у сутичці з партизанами наш дорогий берлінський гість, ще вчора цивільний історик Адольф Шеєр нагороджений бойовою медаллю. Віват панові Шеєру! Хайль Гітлер!

— Зіг хайль!

— А що? — заволав знову повеселілий ас Густав. — Та я б йому за цей хвацький мордобій дав другу! Прозіт, Адольфе! Бери чарку…

— Любий пане Шеєр, — приязно мовив Хейніш, — аби ви знали, ваш кітель у Кеслера. Цей бовдур з п'яних очей натягнув його було на гауптмана Зайбеля.

— Не забруднили? — схвилювався Шеєр.

— О! За ваш кітель Кеслер відповідає головою…

Розділ п'ятнадцятий

ДОПИТ ПІДВОДИТЬ РИСУ…

Затриманий «капітан» не крився, і це полегшило допит Вороніної. Ще в її будинку, опісля арешту, під час першої ж розмови з майором Тамбуліді, спійманий «на гарячому» шпигун бундючно виголосив:

— Гра програна — мої козирі биті!

— Гра! — аж здивувався Анзор. — Чи, може, ви стріляли з бутафорського пістолета?

— Розвідка — лише гра, яку рецензують кулі, — повчально пояснив німець.

— І як же вас звати, пане бенефіціант?

— Нерлінг. Оттокарл Нерлінг…

— Звання?

— Лейтенант.

— А назва фірми, що спорядила вас на гастролі? «Фрейде геере Ост»? «Фольксдойче-Аусланд»? «Зіхергайтсдінст»?.. [60]

— Абвер…

— Ваш безпосередній режисер?

— Майор Штюбе.

— А ви балакучий!

— Устиг засвоїти облоговий наказ… Сподіваюся, охочих до розмов шпигунів ви не розстрілюєте на місці?

60

«Фремде

геере Ост»— «Іноземні армії Сходу». «Фольксдойче-Аусланд»— «Фольксдойчі за кордоном». «Зіхергайтсдінст»— служба безпеки, скорочено — СД.

— Слушні сподівання… Бачу, ви — з тямущих акторів.

— Маю досвід!

І тепер, по ознайомленні зі свідченнями Нерлінга, генерал Роговцев, власне, найбільше волів дізнатися про одне: чому ця молода, забезпечена й миловидна жінка, якій Радянська влада дала все — озула й одягла в дитинстві, дала найвище життєве щастя — сім'ю і батьків, дала вищу медичну освіту і світлу життєву перспективу, чому ж поклала вона свою стабільну долю на хиткі терези ганебної зради матері-Вітчизни? Що спонукало її стати на стежину ворогів?

— Дивлюся на вас, Надіє Олександрівно, — мовив він, — і, як то кажуть, думу гадаю: це ж скільки сил і праведної праці поклав старий Воронін, щоб виховати з вас справжню людину, якою міг би пишатися…

Вороніна, що не чекала такого журливого початку, вражено відповідала:

— А хіба я не людина? Не справжня? Манекен?

— Так, не манекен, до вітрини вас не виставиш… Вочевидь, милуватимуться вами в іншому приміщенні. Невже цього не розумієте?

— Не розумію, — твердо, вже знову опановано відповіла Вороніна.

— Можливо, ось цей документ вичерпно вам пояснить ваше становище, — генерал простягнув їй через стіл службову постанову.

Вороніна взяла папір з друкованими на машинці виразними літерами, жадібно вп'ялася в нього очима. «Постанова на арешт», — вичитала вгорі і ніби враз обійняла весь текст, уже не в змозі спокійно читати, бачачи його водночас весь і вихоплюючи лише окремі слова і рядки: «… здійснивши зраду Вітчизні, Вороніна може ухилитися від слідства і суду, а тому… як запобіжний захід… обрати., утримання під вартою…»

— Знову держава озує й одягне? — почала було зло, та сльози раптом перехопили подих. — Хіба я чужа? — мовила схлипуючи. — Тут написано про зраду… Але хіба я не воюю разом з усіма проти німців? На своєму медичному посту… У мене видужують поранені бійці!

— І ви зраджуєте поранених, щоб їх вбили…

— Я не зрадниця! — голос її залунав істерично.

— А Нерлінг? — спокійно запитав Роговцев.

— Який ще Нерлінг?

— Лейтенант Нерлінг…

— Я не знайома з ніяким лейтенантом Нерлінгом!.. Не знаю такого!..

— Проте ви знайомі з капітаном. Цього не заперечуватимете?

— А навіщо?

— Цілком слушно… Хто він?

— Капітана я знала, — поспіхом, ніби радіючи, загомоніла Вороніна. — Він — Петров Валентин Сергійович — з прожекторного… Уважний, привітний, знедолений, як і всі на війні… І я дозволяла собі… трохи тепла і ласки. Жіночі літа, як плин, товаришу генерал, минуться — не повернеш… Війна забрала у жінок цнотливість, певність і самоповагу…