Потойбiчне
Шрифт:
…а з нього в золотистій авреолі нагого тіла виступала чарівниця. Повний фіял лив свою піну через вінця, квітка падала з гірлянди, а усміх, усміх подібного якому я ще не бачив, рвав кудись за собою, все обіцяючи. Що?.. Убити дитину за повторення того усміху? Наругатися над прахом матері за погляд з-під опущених вій? Що ж… може… Є отруя солодка в злочині за жінку.
Я прокинувся серед ночі, мов у маячінні.
Над головою стовпилися тьми фігур, у скронях стукотіло, і я ввесь горів невідомими вогнями.
Відчинив вікно.
З хвилями повітря повно посипалося
Увесь другий день був для мене важкий. Я не міг працювати спокійно – все падало з рук. І що ближче надходив вечір, то гострішим ставало моє хвилювання… Я сердився сам на себе, старався уявити собі оту жінку дядька старою, негарною, запліснявілою. А якою хіба вона могла бути? Дядько мій був хоч і дужий, і кремезний, але все ж підстаркуватий чоловік – жінка, очевидно, буде йому під пару. І передо мною ставала приплескана фіґура дебелої дами пудів так під сім, під вісім. Увійде грубезними ногами до нашої тонкої залі, внесе туди шум і гар кухонних інтересів, повісить буржуазні гардини на ґотичні вікна, поставить аляпуваті канделябри замість художньо виконаних скелетів біля дверей, і взагалі поверне наш таємний замок на звичайний «дім, як у всіх». І я сміявся сам із себе, що для прийому того слона вбрався у сюртук, чіпляв оксамитову краватку й так довго та старанно чепурив свою заплутану шевелюру.
Нервово походжав я по залі, мов востаннє прощаючись із її таємною красою. Думалося – як же то мало треба часу, щоби знищити ввесь артистичний дух, що витає зараз серед цих стін. Стільки років будувалася й накоплювалася ця красота – і от варт одній якійсь глупій істоті увійти сюди на деякий час – і все піде шкереберть. Невже так і з усякою красою? Я знаю, що існує смерть для красоти тіла, час руїни для красоти форм утворених людськими руками – але краса мислі, краса духу? Невже й вона може повернутися в нівець?
Я підійшов до вікна й здивувався.
На нашій тихій вулиці, де звичайно ніхто й ніколи не їздив, бо вона упиралась у садовий паркан, було надзвичайно людно й шумно. На протилежній стороні біля біленького подовгастого будинку стояло пар із п'ять карет та фаетонів, товпилося багато людей, найбільше жінок, бігала дітвора, а з будинку то виходили, то входили люди зодягнені в святочне убрання, то з букетами в руках, то з білими квітками в петлицях. У візників праві руки були перев'язані білими хустками.
– А-а!.. Це, певно, теж весілля, – і я саркастично розсміявся. – І чого вони так радіють? Невже вони не бачать, що їх радість така бідна й обмежена? І чого вони так метушаться, удають, ніби їм і справді весело? Рослинне життя… життя неосмисленого каменя.
І хоч я не любив свого дядька, але в цю хвилину я був вдячний йому, що він зумів так оригінально, так витримано улаштувати своє життя й побудувати свій будинок. Тут у кожному штриху почувається пульс мислі, а в кожнім каменю сила.
– О, ще поборемось! – чомусь голосно сказав собі я. –
Це мене заспокоїло. Я навіть почав байдужіше дивитися на весілля в протилежнім будинку. Там декілька гостей, які попростіше, вийшли на вулицю й під нечутні звуки гармошки весело тупали ногами й розмахували руками.
Стемніло. Заля набралася свого таємного вигляду, що я його так любив. У вікнах протилежного будинку засвітилися веселі вогні. Було тихо, тихо.
Нараз я почув кроки. Я оглянувся. То був Агамемнон.
Він підійшов до другого вікна й теж почав дивитися в нього, а довга його тінь упала аж через усю залю. Він певно виглядав свого пана.
Я задумався. А коли глянув за декілька хвилин на Агамемнона – його там не було. Як тінь прийшов, як тінь і щез.
Я глянув знову у вікно. Вулицею котилася карета й стала коло нашого під'їзду, Агамемнон уже був біля неї і поволі одчиняв дверці. У них показалася якась біла фігура, за нею висока постать дядька. Серце у мене чомусь забилося… Я швидко обернувся лицем до дверей і ждав.
…чулися голоси. Двері відчинилися – і в темряву залі вступила вона.
– Ах! – почувся тихий скрик. Я бачив, як та фігура одхитнулася пріч, а дядько обняв її за стан.
– Агамемнон! – суворо крикнув він, але в цей момент вся заля наповнилася елєктричним світом.
– Як я злякалась, – тихо продзвенів мелодійний, як сама музика, голос. По мені мов іскра яка пробігла.
– Чого, моя голубко? – спитав дядько й, не чекаючи відповіді, казав далі. – А оце мій небіж. Деякий час нам доведеться усім трьом жити тут разом, але сподіваюся, що ми не будемо перешкоджати один одному, – і дядько чомусь розсміявся колючим сухим сміхом.
Я промурмотів своє ймення. Вона простягла мені руку, а я – не знаю як це й сталося – припав устами до тієї атласової рученьки. А вона… нахилилася й поцілувала мене в голову. Щастя якесь розлилося по всьому тілі від цього першого поцілунку в моїм житті.
– Дуже рада, дуже рада, – сказала вона двічі, але в словах, що говорили про радість, чулася тривога.
– Харон! – нараз крикнув мій дядько. Вона аж здригнулася.
Ударом лоба розчинивши двері, до залі вбіг здоровенний пес і, лизнувши дядька в руку, став, ворожо дивлячись на незнайому фіґуру.
– Хароне! – звернувся дядько до собаки. – Це буде твоя нова господиня. Ти повинен її берегти! – роздільно й підкреслюючи промовив він.
Пес підійшов до неї й хотів теж лизнути руку, але вона, здригнувшися, з острахом відхитнулася, очима шукаючи захисту.
– Чого ти, чого? Він буде найкращим твоїм сторожем. Погладь його.
– Я боюсь… – прошепотіла вона.
– Чого ж боятись? Ну годі, погладь.
Несміливо висунувши руку з-під білого плаща, вона двічі погладила пса та швидким рухом відсмикнула руку назад. А я стояв переповнений безліччю нових якихось, цілком мені невідомих, почувань і, здається, мало собі уяснював, що робиться довкола. Не то сон, не то туман застилав мені очі, й те, що діялося довкола, якось не доходило до моєї свідомости.