Право на риск
Шрифт:
— “Сіріус”, наказую: відповідай, що сталося?!
Стривай, стривай: він почув! Уперше за дві доби спалахнуло зелене вічко над пультом і ввімкнувся динамік:
— Командире, доповідаю…
Голос урвався на півслові, — так, ніби хтось цитьнув на кібера, гостро перетнув його спробу виконати свій обов’язок. І зразу ж по тому на індикаторному табло перебігла ціла серія дуже яскравих таємничих спалахів.
— Нічого не розумію! — роздратовано промимрив Кім і попрямував до астронавігаційної рубки.
Його дружина Аста, навігатор “Сіріуса”, докінчувала обчислення координат астероїда…
— Кіме, чудеса, та й годі! Цей астероїд ніде не зареєстровано! Мало того: його орбіта нахилена до екліптики [1] майже на тридцять градусів, а період обертання навколо Сонця — понад сто років… Ну?
Подальші пояснення були зайві. Неймовірно великий нахил орбіти астероїда до площини обертання всіх планет означає, що це небесне тіло, а разом з ним і “Сіріус”, з кожною секундою віддаляється від звичайних космічних трас, отож з кожною секундою зменшуються шанси на допомогу зорельотів рятувальної служби.
1
Велике коло небесної сфери, по якому відбувається видимий річний рух Сонця.
— Кіме, цей астероїд, мабуть, гість у нашій Сонячній системі…
— Міжгалактичний корабель?
— Може, й так.
За три роки подружнього життя й спільної праці вони навчилися розуміти одне одного з півслова. Якщо здійсниться висловлене Астою припущення, якщо цей астероїд справді керується розумними створіннями— одразу ж розкриється вся таємничість пригоди. Отже, треба насамперед дослідити космічне тіло, бранцем якого став “Сіріус”.
Надягаючи скафандр, Кім увесь час поглядав на індикаторне табло кіберштурмана. Мерехтіння крихітних вогників дратувало, здавалося цілеспрямовано-ворожим. Навіть те, що тубуси фотоелементів кібера, його “очі”, як завжди, пересуваються вслід за людиною, не випускаючи її з поля зору, сьогодні викликало неприємне відчуття.
— Може… ти лишишся? — неголосно запитав Кім.
— Ти побоюєшся, щоб “Сіріус” не втік без нас у Космос?
— Так.
— Ну, а що ж зможу зробити я, навіть якщо залишуся?
Кім промовчав. Справді, Аста нічим не допомогла б, бо всі пристрої ручного керування вимкнено. Твердолобі з Астроцентру домоглися свого: щоб за критичної ситуації командир корабля не втрутився ніяким чином, і “електронний мозок” кіберштурмана, і енергетично-інформаційну мережу захищено панцирними плитами.
— Ну, гаразд, ходімо… — Кім перевірив спорядження обох скафандрів, підійшов до пульта кіберштурмана. Згідно з інструкцією, слід визначити свого можливого заступника.
— “Сіріус”, увага!
Ні, він таки чує! Знову спалахнуло зелене вічко:
— Слухаю вас, командире.
— Я покидаю борт корабля. Якщо не повернуся, всі права командира візьме на себе Аста, навігатор.
— Зафіксовано, командире.
— На борту людей не буде.
— Зафіксовано, командире.
— А тепер доповідай, що сталося?
— Доповідаю: я одержав…
І знову голос урвався, а по індикаторному табло
Кім з Астою перезирнулися.
— Мені чомусь моторошно… — неголосно сказала Аста. — Далебі, я зараз починаю розуміти страх наших далеких предків перед невідомим і нез’ясовним… Уже кілька хвилин мені вчувається голос… На диво знайомий розпачливий голос…
Кім прислухався. Ні, навколо стоїть мертва тиша, тільки через незбалансованість дії генераторів штучного тяжіння ледь-ледь вібрує підлога.
— Хтось кличе на допомогу! — Аста схопила Кіма за рукав скафандра, заплющила очі. — Слухай… Слухай… “Я — паралізований… поспішайте… поспішайте…”
— Заспокойся, люба… — Кім незграбно обхопив скафандр дружини, опустив прозорий щиток на її шоломі. — Заспокойся, це просто через перенапруження нервової системи.
Доки насоси висмоктували з шлюзової камери повітря, Кім з Астою мовчали. В їхній пригоді справді було щось незвичайне, — таке, що сягало за межі логічного аналізу. А може, то просто так здається? Може, люди п’ятого сторіччя Атомної ери просто звикли до невсипущого піклування про їхню безпеку, а тепер розгубилися, потрапивши в складну ситуацію?.. Думати про це було прикро, говорити — тим паче.
— Асто, будь обережна. Не забувай, що тут сила тяжіння в тисячу разів менша за земну.
— Так, любий.
Кім натис на кнопку. Повільно розчинилися товстезні дверцята зовнішнього люка, і в отворі постало густозоряне чорне небо та залите сліпучими променями Сонця бескиддя шпичастих скель. Однак Кім не звернув уваги на чудесну картину. Він занепокоєно крутив головою, прислухаючись до чудних звуків, що залунали в шоломі його скафандра.
— Асто, ти нічого не чуєш?
— Ні. Зараз ні… А що?
Кім підійшов ближче до отвору, висунувся назовні. Аста — слідом за ним.
— Чую! Тепер чую! Той же голос… “Поспішайте на допомогу… Шукайте двері… шукайте двері…”
Кім перевірив: якщо вимкнути радіостанцію — голос замовкає. Отже, це не галюцинація. Хтось справді кличе на допомогу.
— Може, він потрапив сюди так само, як і ми?
— Але до чого тут “двері”? Досить сказати: “Шукайте зореліт”.
Кім обвів поглядом суворий краєвид. Скелі, скелі й скелі. Мертві, незаймані ні зливами, ні вітрами. Здавалося б, тут одвіку не було — і довіку не буде — нічого живого. Але ж голос лунає, а кожна скеля, кожна запнута непроглядним мороком заглибина можуть сховати не тільки невеличкий космоліт-розвідник типу “Сіріуса”, а навіть трансорбітальний велетень першого класу.
— Рушаймо, — сказав Кім. — Зволікати не можна.
Він відштовхнувся від одвірка шлюзової камери, повільно поплив униз. На цьому астероїді, де сила тяжіння така незначна, стрибок з стометрової висоти зовсім безпечний. Тільки й того, що триватиме понад дві хвилини, — не падіння, а обридливе сповзання, як у примарному сні.
Кім падав і думав: де ж шукати того невідомого бідолаху? Його заклику вже не чути — може, шлях радіохвилям перетнула якась скеля. Якби не халепа з кібером, на йонних двигунах можна було б облетіти весь астероїд хоч і сто разів. Звісно, чужий зореліт вдалося б знайти дуже швидко. Однак зараз про це годі й думати.