Право на риск
Шрифт:
Кім опам’ятався від сильного удару. Невагомість невагомістю, але якщо тіло масою сто кілограмів несподівано натикається на перепону — інерція дається взнаки.
Кім ошелешено роззирнувся круг себе. Він був сам-один перед суцільнометалевими дверима.
Не пам’ятав, як сюди потрапив, де розлучився з дружиною.
— Асто!.. Де ти, Асто?!
Холодна, мертва мовчанка. І заспокійлива, вкрадлива думка: “Та ти ж сам наказав Асті повернутися на “Сіріус”… Повертайся на корабель… Повертайся…”
А й справді: тьмяно пригадується — Аста з круглого залу вернулася на зореліт… Стривай, що вона
Кім стривожено оглядівся. Промінь прожектора його шолома ковзнув по шорсткій стіні тунелю і раптом уп’явся в чотири хмарки пилу метрів за десять. Чотири хмарки! Сліди від двох пар ніг!.. Отже, Аста щойно була тут. Вона за цими дверима!
Кім рвучко відстебнув квантовий випромінювач, скерував його на одвірок.
“Стій, стій! — гостро майнула думка. — Якщо Аста стоїть за дверима, ти спалиш і її! Пошукай краще іншого ходу!”
— Е, ні, брешеш! Тепер не обдуриш! — Кім люто натиснув на кнопку. Фіалковий промінь вихопився з цівки випромінювача, різонув по дверях, прокреслив на поверхні металу сліпучо-білий прямокутник. Кім щосили вдарив по ньому черевиком скафандра, сам одлетів на кільканадцять метрів, зате виштовхнув і вирізаний шматок дверей. Кинувся до отвору.
Промінь прожектора гарячково кидався по величезному приміщенню. Мабуть, це була якась апаратна — скрізь валялися рештки потрощених і понівечених приладів. То де ж Аста?
“Її тут нема… нема… — знову промайнула підступна думка. — Вона вже на “Сіріусі”… Поспішай туди!”
— Брешеш! — уперто вигукнув Кім. — А пил — звідки?!.. Асто! Асто!..
Якби не хмара пилу, що клубочіла з невисокого закапелка, Кім навряд чи знайшов би дружину так швидко. Прожектор на її шоломі не горів, радіостанція була вимкнена. В цілковитій темряві вона длубалась у ніші, намагаючись щось звідти витягти.
Кім схопив Асту за поперек, підняв, увімкнув її радіостанцію.
— Асто!.. Отямся!.. Це я, я, Кім!
— Облиш… Облиш… — Аста, мабуть, навряд чи й чула його. — Треба натиснути на кнопку… Він дуже страждає… А ти — жорстокий… Ти — не зрозумієш…
Кім, зціпивши зуби, тяг дружину до виходу з цього клятого залу, а вона пручалася, викручувалась, люто гамселила його кулаками. І раптом схаменулася:
— Ой, Кіме, що ти робиш?! Де ми?
— Асто, негайно до “Сіріуса”! Ми тут загинемо!.. Гіпноз, телепатія — не знаю… Благаю: повторюй в думці тільки одне: “Негайно додому! Негайно додому!”
— Так, так, Кіме… Але ти чуєш?
Мабуть, цього разу почув би й глухий. Зовсім чітко, дуже голосно в шоломах скафандрів пролунало:
— В ім’я людяності — не йдіть!
Це вже були звичайні радіохвилі. І голос був голосом звукової апаратури кіберштурмана “Сіріуса”!
— Ходімо, Асто! Годі цих витівок!
— В ім’я людяності-не йдіть! — в голосі невідомого пролунав справжній розпач. — Лише вислухайте кілька слів!.. Я не заподію вам шкоди…
— Але де ви, зрештою?! — роздратовано вигукнув Кім. — Хто ви?
— Ви — в мені… — сказав голос по паузі. — Я — кібернетична психокопія людини, що загинула давним-давно… Благаю: знищіть мене!.. Я знемагаю… В мені потрощено й поруйновано
Благаю вас, зробіть це!
— Нічого не розумію!.. — збентежено промимрив Кім. Він глянув на Асту. В її очах застиг вираз болю. Губи прошепотіли:
— Кіме, треба…
— Ні, стривай! — Кім пригорнув до себе дружину, обвів променем прожектора картину зруйнованої апаратної. — Скажіть… як вас звуть?
— Круз… Так звали мого психодвійника.
— Це його труп ми знайшли біля входу в ущелину?
— Так.
— Коли він загинув?
— Дванадцять галактичних хвилин тому…
Кімові стало моторошно: дванадцять галактичних хвилин!.. Та це ж — понад сто тисяч земних років! Не дивно, що скафандр розсипався од першого ж дотику.
— Звідки ви прямували, Круз?
— За вашим каталогом — із зоряної системи М-247. Відстань — десять парсеків.
— Це ви примусили наш “Сіріус” сісти на астероїд?
— Так.
— Як ви це зробили?
Запала тривала пауза. А потім пролунало сухо:
— Я цього вам не можу сказати.
— Чому?
— Я не вірю людям… — у голосі забриніла лють. — Це ж він, отой Круз, мій психодвійник, так жорстоко прирік мене на довічні муки! Він зненавидів мене, хоч я був рідніший йому за рідну матір; зненавидів за те, що його життя — блискавично коротке, а я міг би жити неймовірно довго; зненавидів, бо побачив свою жалюгідність і нездатність змінити хоч будь-що у власній долі. Отож він і помстився перед смертю. Він поруйнував усі мої антени і фотоелементи, зіпсував майже всю автоматику, перетворивши мене на паралітика, неспроможного навіть вкоротити собі віку… Він лишив мені тільки свідомість, у якій кожна думка — мов розжарена краплина металу…
Ви гадаєте, це була звичайна міжзоряна мандрівка до братів по Розуму?.. О, ні!.. Круз і ще триста з ним, яких ви вже не побачите, — злочинці в космічному масштабі!.. Вони були найбагатші і найпихатіші на нашій планеті, чудесній зеленій Тао… І вони знищили її, коли пересвідчилися, що їхньому пануванню незабаром настане край. Знищили з допомогою ще невідомої для вас енергії гравітаційного резонансу!.. Але перед тим вони побудували мене, Крузового психодвійника. Він поставив переді мною завдання: знайти зоряну систему з придатною для існування планетою. Я з радістю погодився. Тоді ми з Крузом були абсолютно тотожні.
Всі вони заснули анабіотичним сном. Плин часу для них зупинився. А я на першому етапі нашої подорожі навіть не помічав, як збігають секунда по секунді… Так, Круз був страшний мерзотник, але він мав гострий, допитливий розум, і я, його спадкоємець, лишившись наодинці з самим собою, заходився пожадливо глитати отой невичерпно багатий інформаційний матеріал, який ми взяли з собою в подорож. Часу для спеціального підбирання мікрофільмів та плівок у Круза не було, отож на астероїд просто перевезли весь фонд Інформаційного центру планети. І в цьому була непоправна Крузова помилка.