Предок
Шрифт:
— Трудно,— сказав, подумавши, Дмитро.— В кожнім разі, як тутешнє життя має продовження, то хіба зовсім, зовсім відмінне.
— І я думаю, що тато так само не багато віг рив у це, хоч і був дуже побожний. Не думаю, щоб він вірив у можливість явитися й звільнити нас від своєї волі або відмовити, щоб не робили так, як написано в його тестаменті. А тим часом не завагався наложити руку на все наше життя.
— Так, мертву руку на живе життя...
— Він не любив про це говорити, але я знаю, що йому подобалось, аби я вийшла за Страше-вича, і він, певно, поміг би мені в цьому. А тепер вийшло наяву його слово, давнє, забуте, й нищить усе — як з Фесенками.
— Фесенками?! — пригадав собі Дмитро і замовчав. Це була
Мало б щось подібне спіткати й Катрю? Дмитро здригнувся від цеї гадки і, стараючись добути з себе по можливості спокійний голос, спитав:
— Чи він тобі милий?
Та зараз же по руху її тіла під рукою, котру положив на її руку, говорячи це, порозумів, що зробив дурницю, необережно дотикаючись до болючого місця — змушуючи говорити про те, про що вона не хотіла думати. І, не даючи їй відповісти, заговорив гаряче і швидко, щоб уже раз вияснити дражливу справу, коли вже її порушив.
— Вибач, що я тебе дратую таким питанням, але бачиш — це не пусте питання. Коли справді він тобі щось більше ніж звичайна собі партія, то, розуміється, треба вжити всяких способів, щоб не дати розбитися цьому. Але як тільки... Ти вибач, я не хочу тим сказати нічого образливого, і,може,шлюб твій з ним буде добрий, щасливий. Але коли він для тебе як людина не має спеціальної вартості, то чи варто так дуже розбиватися? В такім разі всі-шанси за те, що як не він... Ти вибач і не дражнись, Катре,— перервав він, бачачи, що з одного ніякового питання залазить все далі в гущу ні-яковостей. Але гарячий і щирий тон його слів заспокоїв Катрю.
— Ні, що ж, я знаю — ти не хотів мені сказати нічого прикрого чи зобидного,— з почуттям заговорила вона.— І я тобі буду говорити зовсім щиро. Я вже не гімназистка, аби покладати ціль і зміст життя в «фатальній пристрасті». Життя дає людині інтереси й завдання далеко більш важні, ніж думати тільки про це. Я не хочу далі сидіти й чекати, що мене хтось схоче. Страшевич не злий чоловік. Певно, можна собі до бесконечності роздумувати над тим, якби ніс Івана Павловича приставити до губ Антона Антоновича... Я, може б, воліла, щоб він не був драгунським офіцером, а мав якусь більш інтелігентну професію. Хоч — професія... бути слідчим, суддею чи прокурором... Чи подавати до підтвердження засуди...
— Ну-ну, розуміється,— перебив Дмитро.
— Головна річ,— я вже зжилася з цією гадкою. Та й він теж. Я зважила, що могла сказати за це і против цього. Я брала цю справу зовсім серйозно. Розуміється,— заговорила з поспіхом,— я не хочу в'язати вас, робити якийсь натиск, щоб ви через мене поступали проти свого сумління, робили якийсь фальшивий крок — який вважаєте фальшивим,— поправила спішно.— Мені дуже прикро, що я не стрималась і крикнула, зробила істерику, наче щоб вас розжалити...
— Лиши, Катре, ніхто цього не подумав би з нас.
— Ти питаєш, тому я говорю. Я зжилася з цим. І тепер знову розривати і не знати вкотре — розпочинати ще раз наново... Ти, Дмитре, не переживав цього і, може, не годен зміркувати. Це добре писати в гумористичних часописах...
— Думаю, що я зможу це оцінити. Але я тебе дуже розговорив. Світає, холодніє,— може, заснеш?
— Може, засну,
— Іди, Катре, спи здорова!
Провівши Катрю під ганок, він довго стояв між кущами рож, що починали вимальовуватися в сірім світлі досвітку. Думав про батька, про цей старий дім, про минулі літа. Думав про смерть і померлих — що з смертю так різко міниться образ близької людини. Ми вже не можемо уявити її собі такою, як уявляли за життя: смерть кладе межу, ставить між нею й живими немов скло, в якім той старий, так близький і знаний образ преломлюється в зовсім відмінних фарбах і контурах. З найдавніших часів у чоловіка двоїться це почуття до померлого — стара прив'язаність, любов до недавнього близького і страх і жах перед відміненим єством. Йому служать з любові — і заразом із страху. Пильнують зробити все добре — і заразом охоронити себе від таємничих сил його, від збитків і прикростей, які він може робити.
Любов і жах — щоб не мучив, не докучав із могили....
Думав про батька і, заглядаючи собі в душу, відчував, як той дорогий образ опікуна, оборонця, добродійного генія родини міниться. Мучить із могили, робить прикрості. Томить невимовленим словом.
Як це прикро...
Невже справді його мертва рука затяжить тепер на їх житті і збридить їм пам'ять його?
Катря каже правду: пощо ця жадність — із могили кермувати життям людей? Але вона була і буде, стара і вічна як світ...
її
Страшевич дійсно другого дня приїхав. З'явився перед полуднем, заповнивши хату сяє-вом нового, чудово ушитого і аксельбантами обвішаного мундира й невимовно блискучих ботфортів, звоном шпор і пахощами найліпшого сорту офіцерської парфюмерії.
Цілував галантно ручки дамам і з почуттям вітався з мужчинами. Висловив свій щирий жаль з причини несподіваної смерті батька і глибоке признання його високих душевних прикмет. Розпитав про подробиці похорону і хто з властей був присутній. Довідавсь у приїжджих членів родини про стан їх справ, їх службові і всякі інші успіхи й клопоти з чемністю інтелігентного офіцера, який може орієнтуватись і в тім чужім і мізернім світі «штатських» інтересів. До речі, сказав для відомості, що в їх полку один із ескадронних командирів дістає полк, а другий так тяжко хворіє, що не довго зможе командувати, так що черга на командування ескадроном незвичайно скоро наближається до нього, а до авансу він буде представлений по всякій правдоподібності вже восени.
І, так блиснувши всіма своїми атурами, попросив домашніх не робити церемоній з ним — знаючи, що певно мають ще не одне з причини смерті батька упорядкувати, а він собі, за їх дозволениям, посидить. І коли мати, попросивши його зостатись на обід, пішла зайнятися розпорядженнями, подався з Катрею до саду посидіти в альтанці. А всі інші, без всяких змов, зовсім автоматично опинилися нагорі, в маминім покої, і з новим завзяттям підняли розмову про тестамент і що з ним робити.
Присутність Страшевича в домі загострювала це питання й нервувала сім'ю. Очевидно,він хотів би щось довідатись про батькові розпорядження, про дальші перспективи сім’ї. Це мовчазне запитання відчувалося в усій його коректній, але дуже здержливій поставі — що буде з женячкою? Чи ті умови, під якими він вважає її можливою для себе, реалізуються, чи навпаки,— виключаються?
Дмитро, наелектризований нічною розмовою з Катрею, тепер найбільш гаряче підняв цю справу. Його підтримувала сестра Христя і мама, що прийшла теж, поробивши розпорядження в кухні. А дядько Павло, наїжачений своїм настовбурченим сивим волоссям, сильно курячи, як бувало з ним в хвилі зворушення, доказував свою вчорашню тезу, що сім'я не має права порушити тестаменту, не діставши на це дозволу від батька.
— Якби він вам заявив виразно, що не хоче, аби цей тестамент сповнявся... А так перед нами його воля — свята річ!