Предок
Шрифт:
Нема що таїти, покійник часом умів бути упертим в певних своїх бажаннях і поглядах! Вельми цінив послух і поважання батьків і старших родичів і любив напучувати в цім напрямку. Може, саме тому, що не зазнав сам цеї влади й авторитету родини? Малим хлопцем утік з дому за переїжджим лікарем, що потім дав його в науку й виховав його. Жив одинцем, на своїй волі, пізніше пристав до сім'ї своєї жінки. Але чоловік має завсіди нахил ідеалізувати те, чого сам не пережив, не спробував. І Дмитрові раптом почав пригадуватися біблійний текст, прочитаний колись батьком — дуже начитаним і закоханим у біблію, так що кожній дитині він справляв примірник біблії, коли та приходила до розуму.
Текст
По певних асоціаціях він досить скоро знайшов цей епізод, прочитаний колись їм батьком, в науку послуху для батьків:
«Слово сказане від Господа до Єремії за часів Йоакима, сина Йосії, царя юдейського. Сказав він: «Іди в дім Рехавів, поклич їх і приведи до дому Господнього, на один з дворів, і почастуй їх вином». І викликав я Єзонію і весь дім Рехавів, і привів до дому Господнього, на обійстя Аніїне, й поставив перед ними жбан вина й чаші та сказав: «Пийте вино!» Вони відповіли: «Не п'ємо вина! Бо Йонадав, син Рехавів, батько наш, заповів нам: «Не пийте вина ви і сини ваші вовіки! Не будуйте хат, не сійте сім'я, і винограду щоб не було у вас! Живіть в шатрах завсіди, весь вік свій, і будете жити довго на землі пробутку вашого». І ми слухаємо слів Йонадава — батька нашого, щоб нам не пити вина все життя наше, ні нам, ні жонам, ні синам, ні дочкам нашим,ні будувати хат для життя.Не було у нас винограду, ані ріллі, ані сім’я. Ми жили в шатрах, слухались і сповняли все, що заповів нам Йонадав, батько наш. І тільки як прийшов на землю нашу Навуходоносор, цар вавілонський, ми сказали: ходім від Халдеїв і сили ассірійської до Єрусалиму, і оселились тут...»
В тім рипнули двері й тихенько заглянув Іван, також босий і в одній білизні.
— Не спиш,— спитав.— Неначе біблія,— сказав, зиркнувши в книжку.
Дмитро показав йому текст. Іван переглянув і з запитанням поглянув на брата.
— Пригадав собі цей текст: батько колись читав уголос, на науку нам, як належить слухати батьків.
— Не пригадую. Може, без мене. Але що воно має до розмови? — спитав, присідаючи на край ліжка, в ногах у Дмитра.
— Я старався собі уявити, на якому боці став би батько в такій справі, як зараз, і мені пригадались ці кінцеві слова оповідання, вичитані ним:
«Дому ж Рехавовому Єремія сказав: так каже Господь Бог Вседержитель. За те, що послухали сини Йонадава, сина Рехавового, заповіді батька свого і сповняють, що заповів їх батько, за це — каже Господь Сил, Бог Ізраї-ля: не забракне мужів від синів Йонадава, сина Рехавового — стоятимуть перед лицем моїм у всі дні землі».
— Що ж, це переконує тебе, нарешті?
— Ні,— з роздумою сказав Дмитро.— Це дуже сильний приклад. Занадто сильний, і через те в нім лежить осторога.
— Я не розумію тебе.
— Єремія в докір Ізраїлеві за те, що він не слухає його заповідей, наводить оцих синів Рехавових, що так сліпо й покірно виповнюють заповідь свого далекого предка, дану в зовсім відмінних обставинах, які потім робили їм великі труднощі при сповнюванні. Такі приклади доведеного до крайності сповнювання якогось правила завсіди мають в собі елемент доведення до абсурду, до крайності, до смішності. І в цім осторога. Переведім на таку мову: дивіться, як от люди тримаються цього правила вірно аж до абсурду! Це ж, я думаю, зовсім не заохота до абсурду?..
— Так ти думаєш, що ми доводимо до абсурду?
— Я боюсь цього! І мені не віриться, щоб батько, з своїм практичним здоровим розумом, став на практиці, в якомусь конкретнім випадку
— Але конкретно що? Він, думаєш, порадив би нам знищити тестамент, законний і право-сильний, і захопити гроші, на котрі він нам не дає права?
— Власне, і для мене це неясно — чи він, хоч усе ж цінив перевагу розуму над формальністю, теж не злякався б кінець кінцем таких страшних слів, які оце ти зараз виголосив.
— Як бачиш, назвати власним іменем це все доволі-таки неприємно.
— Назвати — значить пришпилити підпис, котрий може зовсім не відповідати дійсному образові.
— Ну, бачиш, на цій дорозі ми можемо йти в безконечність, але все-таки це не посуває нашої справи наперед. А мама хотіла б Стра-шевичеві сказати щось рішуче. Справді, ніяково так виминати розмову. Значить, треба справу з тестаментом порішити. Я думаю, що коли нема спільної згоди нас усіх, щоб тестамент знищити, то його треба пустити звичайною дорогою. Дядько Павло, вважаймо, може не йти в рахунок: він тут тільки «благородный сви-детель». Але я, по щирості сказавши, не можу пристати на затаєння. Досить воно буде неприємним, як через це буде розбиватися життя Катрі, як це ви з Христею кажете, але знов таки я не хочу піддаватися такій пресії на мої переконання, на моє сумління, скажім. Тим більше, і це, може, головне — я не бачу поважної причини, чому б ми мали ломити волю батька й приписаний порядок та виставляти себе на підозріння, що ми покривили душею задля батькових грошей...
— Ти хочеш сказати, що не співчуваєш планам Катрі?
— Власне! Вважаю ці плани занадто мало серйозними, навіть мало симпатичними, скажу одверто. У мене також знайшлися б мотиви бажати, щоб цього тестаменту ліпше не було: мені в даний момент дуже б здалося тих кільканадцять тисяч. Але задля цього я не буду, розуміється, його нищити.
— Не думаєш же ти, що я з яких-небудь грошових розрахунків цього домагаюся? — запитав із певним роздратуванням Дмитро, почувши, як слова брата десь зачіпили ті його особисті міркування, які він так старанно прагнув «вилучити» з цілої справи.
— Розуміється, не думаю! Знаю, що ти цього добиваєшся задля Катрі,— поспішив відповісти Іван, але в кінцевих словах його для Дмитра зазвучала нота запитання чи вагання.
— Так, почасти для Катрі, а властиво Ще більше — ця справа набирає для мене принци-піального значення. Так, скажу по правді,— хвилюючись, заговорив Дмитро,— так, як ти добиваєшся підтвердження тестаменту всупереч твоїм особистим інтересам, так я добиваюся знищення тестаменту, незважаючи на те, що це знищення пожадане для моїх особистих інтересів.
— Я не зовсім розумію тебе,— із здивуванням сказав Іван.
— Ну, от! Я не хочу носити маску перед тобою і кажу, що мені теж на руку було б, щоб цього тестаменту не було. З боязні, щоб мене не докорив хто-небудь, чи я сам, через це зрікатися тих поглядів, які мені диктує мій розум чи сумління, вважаю малодушним...
— Ну, бачиш, я за ліпше вважаю в тім разі малодушність. Принципи — добра річ, але, коли вони заводять в конфлікт з іншими принципами, ліпше бути трохи обережнішим. Конфлікт принципів — це досить гірка штука і ліпше її обминути. Це буде з мого боку чимала послуга для тебе, що через мене ти не будеш мати нагоди відчувати неприємного почуття, коли будеш відчувати, що тебе підозрюють — або сам себе підозрюєш, що задля матеріальної вигоди зробив щось, що не вважається дуже гарним...