Пустоцвiт

Литовченко Олена

Його зупинив чи то слабкий сміх, чи сухий кашель старого ченця. Про всяк випадок Григорій потягнувся до глечика з відваром, однак отець Феодор тільки рукою махнув і продовжив:

– Ні, Гришутко, це неправда. Це все я вигадав тієї ж ночі, коли тебе принесли в нашу обитель. А на ранок повідав вигадану історію ченцям, щоб вони розповідали всім, хто спитає, те саме. Правду ж знають лише троє людей на всьому світі: я, Гафія та Никодим.

– Мовчальник?..

– Саме так: для того, щоб цей дурний боягуз раптом не пробовкнувся, я незабаром

підмовив архімандрита накласти на Никодима за якусь провину обітницю довічного мовчання. Як бачиш, він хоч і дурень, а даного Господові слова не порушив.

Старий чернець посміхнувся. Григорій же запитав наполегливо:

– Тоді хто ж я такий? Може, зовсім і не син опалювача?

– Ні, Гришутко, ця людина не батько тобі.

– Он як?.. То може, я й не сирота зовсім?

– Сирота.

– Що ж тоді?! У мене що, хвіст або ратички з ріжками були?

– Ні, Гришутко, набагато, набагато гірше…

– Що іще може бути гірше?! Без роду й племені…

– А от і ні! Ні, Гришутко, зовсім ти не безрідний…

Погляд Теплова був настільки красномовним, що хворий зітхнув:

– Буває, що приналежність до того або іншого знатного роду – це гірше, ніж походження від самого нечистого…

Отець Феодор зайшовся моторошним кашлем. Григорій хутко подав залишки відвару, хворий жадібно надпив, якийсь час відлежувався, потім мовив:

– Послухай, от ти вчився спершу у Феофана Прокоповича, потім за кордоном… А ким би хотів стати в майбутньому?

– Є в мене мрія: найбільше у світі хочеться стати вченим. Вивчати рослини – це так цікаво! А також хімія…

– А ще?

– А потім… мабуть, хотів би управляти школою. Може, насаджувати освіту, як Феофан Прокопович, якому ти рекомендував мене в учні, пам'ятаєш?..

– Ще б пак, – кивнув отець Феодор, але одразу додав: – І все-таки, Гришутко, мені чомусь уявляється, що ти не до кінця відвертий зі мною навіть у момент, коли я перебуваю на смертному одрі.

– Та як можна!.. – обурився Теплов, однак хворий владним жестом змусив його замовкнути й запитав наполегливо:

– А от сенатором ти хіба не хотів би стати? Або в колегії якійсь засідати, державними справами займатися…

– Я відвертий з тобою, отче. Але недарма говорять: кожному своє місце!.. Я ніколи не думав ні про сенат, ані про колегії. За кордоном незмінно був першим у навчанні, а тут я людина без роду й племені, син опалювача Теплова…

– Забудь ти про це, зрештою! – мовив чернець роздратовано. – І якщо вже говорити про «місце» для таких, як ти…

– Тоді хто ж я такий?!

– Добре, зараз довідаєшся. Негайно.

І чернець почав свою розповідь:

– Одною морозною ніччю до воріт нашої лаври, що на ту пору була ще монастирем, приповз зранений польський офіцер…

– Офіцер?! Польський?!

Григорій не вірив власним вухам.

– Так, мій хлопчику, ти не помилився: польський офіцер. Щоправда, невисокого чину, але офіцер… І постраждав він зовсім не

від вовчих зубів, а явно від рук людських. Від озброєних рук – врахуй це. Пам'ятаєш рани нашого опалювача?

– Пам'ятаю…

Зрозуміло, такого не забути. До речі, опалювач прожив недовго. Либонь, добряче йому дісталося! Неборака…

Однак Теплова цікавило інше:

– Скажи, а що по-твоєму полякам було робити в тутешніх краях?

– Наскільки я зрозумів, то була секретна місія…

– Звідки ти знаєш?!

– Річ у тім, що з вояком було немовля, причому не з простого, а з дуже древнього дворянського роду – буквально королівських кровей! Дитина була загорнута в найтонші пелюшки, на кожній з яких був вишитий родовий герб. Ця людина також принесла грамоту, написану на пергаменті й завірену відповідними печатками, а крім того – уламок багато оздобленої фамільної шпаги.

– Але ж ти тільки-но сказав, що дитину приніс усього лише молодший офіцер…

– Це зайвий раз підтверджує, що поранений ніс чуже дитя. І нарешті, останнє: на немовляті був золотий католицький хрестик.

– І ти хочеш сказати, що…

Григорій розгублено замовк.

– Так, Гришутко, саме так: ти й був отим самим немовлям!

– Навіщо ж тоді ти придумав усе, що мені розповідали?

– Боявся, що вас почнуть шукати: недарма ж на вас напали! А хто це зробив і навіщо, я одразу не міг зрозуміти. Тобі, мій хлопчику, було безпечніше рости під чужим ім'ям…

– Але ж нас не шукали?

– Не шукали – і слава Богу!

– А тепер?

– Тепер стан справ змінився, старі конфлікти забулися. Тож можеш сміливо відкритися світові під своїм справжнім ім'ям: ніяка небезпека тобі більше не загрожує.

– До речі, щодо імені: наскільки я розумію, людина з ім'ям Микола Теплов ніяк не може бути польським офіцером!

– Як насправді звали того молодшого офіцера, один Бог відає. Миколою його прозвав я, оскільки він був урятований від смерті вночі проти свята Миколи Чудотворця. А Теплов – це тому, що став монастирським опалювачем. Григорієм же тебе нарекли в православному хрещенні.

– А тіточка Гафія?..

– Куховарка вже тоді жила при нашій лаврі й вже тоді овдовіла. її турботам тебе й доручили, насамперед. Гафія, зрозуміло, пригріла крихітку-сиротинку й вигодувала тебе козячим молоком. От як усе було.

І поки Григорій повільно розгойдувався взад-уперед, щосили стиснувши долонями скроні, в яких пульсував оскаженілий вир крові, старий чернець констатував:

– Ну от, мій хлопчику, тепер ти знаєш таємницю свого походження, а маючи у своєму розпорядженні докази, незабаром зможеш підтвердити його. Тоді досягнеш усього, чого забажаєш! Захочеш у колегію потрапити – потрапиш! Якщо серцю твоєму миліша наука… Що ж, станеш знаменитим вченим… та хоч Академією наук управлятимеш!.. Ну, а якщо все ж таки захочеш сенатором зробитися – будеш у сенаті засідати з іншими панами! Я все це бачив…