Пустоцвiт
Шрифт:
– Слухаюся, пане. Буде виконано.
Двері ляснули, і вже іззовні долинуло:
– А із собою я візьму цього дурбелика… Як там його звати?!
– Тихоном.
– Ага! Нехай усе підтвердить самому панові Розуму! Особисто!
Потім голоси забубоніли нерозбірливо, поступово віддаляючись. Григорій повернув голову в напрямку дверей і зустрівся поглядом з Гафією.
– Тіточко, хто це в нас?
– Це, Гришунько, лейб-медик самої Єлизавети Петрівни прибув лікувати тебе, а з ним посланець від пана Олексія Розума. Гонець зараз до Санкт-Петербурга збирається й слугу твого забрати із собою хоче, як свідка
Так-так, от воно: перш ніж хвороба підім'яла його, Григорій читав позабуте послання з палацу. Здається, воно дійсно було від фаворита Єлизавети Петрівни…
І ще: в останні свої хвилини отець Феодор говорив щось про блискучі перспективи свого вихованця… А він ще подумав, що марення старця починають збуватися…
Невже?!
– Тіточко Гафіє, пам'ятається, перед смертю отець Феодор говорив про моє справжнє походження.
Куховарка мовчки кивнула.
– Про те, що опалювач зовсім не був моїм батьком… І взагалі навіть Миколою Тепловим не був… Ти знала про це?
Знов мовчазний кивок.
– А докази?! Де докази, тіточко, рідненька?..
Гафія втретє кивнула, потім перехрестилася, дістала зі скрині зав'язану вузлом шаль. Через кілька секунд Григорій тримав уламок багато оздобленої шпаги з фамільним гербом, натільний католицький хрестик із чистого золота…
А найголовніше – вкритий брунатними плямами пергамент! Чорнильні букви місцями розпливлися, але і грамота, і печатки, що прикрашали її, збереглися досить пристойно…
Отак Григорію Теплову відкрилася таємниця його походження. І якби не завбачливість отця Феодора, хтозна, як склалася б доля не тільки імператриці Єлизавети Петрівни, але й братів Розумовських.
А з ними й подальша доля України…
Глава 4
Продана шляхетність
Санкт-Петербург, літо 1743 року
На чолі натовпу численної прислуги перед одним з бічних входів Зимового палацу походжав сам обер-єгермейстер Розум у парадному, розцяцькованому золотом камзолі й при ордені Андрія Первозваного, нещодавно дарованому милістю Її Імператорської Величності. Темне, завите у крупний локон волосся було акуратно затягнуте червоною стрічкою за останньою столичною модою, великі чорні очі палали нетерпінням.
– Добре виглядаєте, Олексію Григоровичу! – кинув Григорій Теплов, ад'юнкт і товмач при Академії. – Тільки дарма отак вдягнулися. До чого це?..
– Брата зустрічаю, дорогого для мене гостя, тому маю виглядати відповідно моменту… А от ти чого одягся скромно? Чи то зібрався кудись? – у свою чергу поцікавився Олексій, оглядаючи непривабливий дорожній костюм ад'юнкта.
– Взагалі-то в дорогу не збирався, але думаю, поїхати все ж таки доведеться…
Та в цей момент до входу підкотила посіріла від куряви карета, з неї не те щоб вийшов – буквально вивалився високий худий юнак років шістнадцяти в латаних-перелатаних полотняних штанятах, довгополій лляній сорочці й колись чорних збитих чоботях.
– Кирилко, дорогенький мій!..
Широко розкривши обійми, Олексій Григорович попрямував до змученого мандрівника. Та не встиг зробити й кроку, як осліплений сяйвом золота
– Кирилко!..
Відбивати уклони отрок припинив, однак з колін не підвівся, а завмер у безглуздій позі, ледь повернувши голову й чи то прислухаючись, чи то непомітно придивляючись до роззолоченого пана.
Олексій настільки був шокований незвичайним поводженням Кирилка, що не одразу зметикував подати прислузі знак відійти, а усміхненому до вух візникові – забиратися разом з каретою геть. Коли ж перед входом у Зимовий палац залишилися тільки обер-єгермейстер, ад'юнкт і хлопчина, Розум з надією звернувся до Теплова:
– Як ти вважаєш, Григорію, що ж нам тепер робити? Ситуація, будемо відвертими, неординарна: мій братик далеко не піде, якщо перед кожним на коліна падатиме. А тому рішення…
– Олексію Григоровичу, я готовий хоч зараз супроводити вашого брата до Олександро-Невської лаври, – мовив Теплов спокійно й додав: – Говорив же, що хоч у дорогу не збирався, так поїхати все ж таки доведеться…
«Та він має рацію! І як я сам не здогадався?!» – роздратовано подумав обер-єгермейстер, міряючи Теплова уважним поглядом з голови до п'ят. Розумний, ач який розумний! І навіть угадує події. Треба буде видати Теплову зайвий десяток рубликів за кмітливість.
Але ж справді, підліток ніяк не міг упізнати в блискучому вельможі свого старшого брата, якого зовсім і не пам'ятав… аж ніяк не міг пам'ятати! Адже коли Олексій зник з рідного дому, Кирилку було всього лише два роки. Допоки родина злидарювала, він весь цей час солодко пив, смачно їв, м'яко спав біля ніг своєї любої «панночки»… Нерозумно було розраховувати, що прибувши до Санкт-Петербурга, Кирилко миттєво освоїться!
Обер-єгермейстер з ніжністю і водночас із жалістю подивився на розпростертого в пилюці брата й подумав, що був невиправдано вибагливим до Кирилка, налякавши і без того зашуганого хутірського хлопчиська. Та й прислузі показувати його не слід би. Тепер почнуть теревенити… І хто ж стане після отакого конфузу сприймати бідолашного пастушка знатним паном?!
Отже, вирішено: перш ніж представляти брата при дворі, його варто перетворити з холопа на пана. І довірити цю непросту справу Григорію Теплову, мабуть, дійсно можна… От навіть місце він назвав підходяще: не Санкт-Петербург і не Царське Село, як планував обер-єгермейстер, а Олександро-Невська лавра! Тільки у святій обителі братик заспокоїться й під чуйним керівництвом ад'юнкта почне потихесеньку вливатися в нове для нього життя.
Обер-єгермейстер обернувся до Григорія й запитав:
– Тож поїдете просто зараз?
Теплов подивився на Кирилка, що дотепер не підводився з колін, однак прислухався до бесіди двох поважних панів, і відповів:
– Мабуть, Олексію Григоровичу, для його ж блага поїдемо негайно. Відправте-но до лаври гінця з попередженням, щоб зустрічали нас. А ми завернемо до моєї Гафії, у лазеньці вашого братика відмиємо, перекусимо, а тоді вже й до лаври попрямуємо.
На тому й вирішили. Обер-єгермейстер щодуху кинувся в палац і хвилин через десять повернувся в супроводі лакея, що ніс три шкіряних мішечки. Один з мішечків він узяв у слуги й передав ад'юнктові зі словами: