Сашко
Шрифт:
Мені було б зовсім легко заховати свого патрона тут, у підвалі, або під стінами прибудов, але якщо я дав слово честі, то завжди його додержував. І я поніс і заховав свій патрон у кущах на Собачці.
Після школи, пообідавши, я, Ромка і Юрчик пішли на Собачку. Ми вирішили пустити ракету, а потім забрати порожній патрон. Ще троє хлопців з нашої вулиці гуляли поблизу і, побачивши в мене патрон, приєдналися до нас. Думка про феєрверк захопила всіх.
Ми міцно прив’язали патрон дротом у розвилині дикої груші, спрямували його вгору. Тепер треба було пробити
Цвях ми знайшли на дорозі. Потрібний був ще камінь. Я пішов до купи каміння, що була поблизу, вибрати цеглину.
Раптом пролунав постріл, і в ту ж мить я почув зойк Юрчика. Я побіг назад і побачив, як з горба від груші мчали двоє переляканих хлопців, а третій хлопець і Ромка нахилились до Юрчика, що качався по землі від болю й переляку. Я перелякався й сам. Коли я підбіг, то побачив Юрчика з обпеченою рукою й обличчям, яке він намагався закрити здоровою рукою.
— Юрчику! — гукнув я сам не свій. — Ти бачиш мене?
Я дуже боявся, чи не пошкоджені в нього очі.
— Бачу, — стогнав він, — додому, ведіть мене додому.
Очі його були цілі. Нас було четверо біля нього, і всі ми спочатку були наче скам’янілу й не знали, що робити.
— Додому! — просив Юрчик. — Тільки не кажіть ні батькові, ні матері, що це я колупався в патроні…
Ми підхопили Юрчика під руки й повели додому. Добре, що це було недалеко. Згарячу ми бігли.
Я згадав, що в аптеці, яка недалеко від нас, є пункт негайної допомоги. Я завжди, йдучи повз аптеку, бачив на дверях картонку з таким написом. Ми повели Юрчика туди. Хтось із хлопців побіг попередити Юрчикових батьків.
В аптеці йому почали робити якісь примочки й перев’язувати руки й обличчя. Здається, обличчя в нього було обпечене не дуже. Тепер з-під бинтів виблискували тільки його голубі сполохані очі.
Раптом до аптеки вбігла Юрчикова мати. Сюди вже набився гурт людей, і нас, хлопчаків, не так було помітно.
— Що тобі, синку? Ой горе! Що з ним?
Вона обняла Юрчика й заплакала, а ми вискочили з аптеки й побігли по вулиці. Ромка бігла поруч мене. Раптом ми спинилися.
— Сашко!.. — протягнула вона.
Хвилину я мовчав. Я відразу зрозумів, про що вона думає. Мовчки ми повернулись до аптеки. Тим часом працівники аптеки випровадили за двері зайвих людей і намагалися пояснити Юрчиковій матері, що сталося. Сам він уперто не казав нічого. Саме в цей час до аптеки ввійшов я. Ромку не пустили, а я прошмигнув під руками в продавщиці.
Побачивши мене, Юрко зробив мені знак рукою, щоб я мовчав, але я підійшов до його матері і сказав:
— Він зовсім не винний…
Юрчика вже повели до візника.
— Я піду до нього додому, — сказав я рішуче.
— Я теж, — відповіла Ромка.
— Ти не підеш.
— А я хочу.
— Ти не підеш, ти зовсім не винна в цьому.
— Ні, ми робили все разом.
— Я знаю — Ромка нізащо не погодилася б пустити мене самого до Юрчика. Але на вулиці нас зустрів її батько, дядя
— Це що в тебе?
Тільки тепер я побачив, що Ромка обмотала хусткою кисть руки і нікому з нас нічого не говорила досі, а самі ми нічого не помітили, бо весь час дивилися на Юрчика.
— Що це з рукою? — запитав її батько, зсунувши хустку й побачивши на руці темно-червоний пухир.
— Це… це… — Ромка не знала, що відповісти. Вона благаюче дивилась на мене, я зрозумів її погляд: вона не хотіла, щоб я розповів батькові правду. Я не став чекати, як вона пояснить батькові це, а повернувся і сам пішов до Юрка.
Його мати зустріла мене благаючим вигуком:
— Ну скажи, Сашко, скажи ти — що там трапилось? Він не сказав ні слова… В нього дуже обпечена рука й на обличчі пухирі.
Ми були вдвох у кімнаті. Юрчик лежав у спальні.
— Юрчик, — відповів я, — ні в чому не винен. В усьому винен я…
І я розповів, як усе сталося. Я не сказав їй тільки про те, що Юрчик сам розколупав капсуль патрона. Вона подивилась на мене повними зненависті очима, але не лаялась і не докоряла мені. Я попросив її пустити мене до Юрчика.
— Ні, — промовила вона гостро й рішуче, — нізащо й ніколи!..
Тоді я повернувся й, понуривши голову, пішов додому.
Я ліг на ліжко. Цапко став передніми лапами на постіль і лизнув мене в щоку. Я обняв його й накрив собі голову подушкою. Щось дике кричав папуга в клітці. Мені хотілось плакати.
НЕДІЛЯ СКАРГ
Я не міг забути історії з Юрчиком. Що далі, то тим більше вона тривожила мене, і з кожним днем ставало мені від неї болячіше.
Юрчикова мати вже не раз приходила до моєї, але не заставала вдома. Певне, прийде в неділю. Ото буде балачок у них. Я вирішив, що в неділю втечу куди-небудь на цілий день.
Юрчик уже кілька днів не ходить до школи, і я нічого не знаю про нього. Я пробував розпитатися в хлопців з їхнього двору, але й вони нічого не знають, окрім того, що він лежить у своїй кімнаті і що до нього приходить щодня лікар, хоч його мати й сама лікарка. Вона не пускає до нього нікого з дітей. Ромка теж не ходить до школи, і ось уже третій день я не бачу її. І ніхто з нас не ходить на «комашиний гурток».
Я сидів на своїй парті, похнюплений і сумний. Певне, я таким ще не був у школі, бо Сергій Валентинович за три дні й разу не зачепив мене і навіть ні разу не сказав: «Ану, Сашко Жук, до дошки!» Він, звичайно, знає, в чому річ. У школі вже всі знають. Мені розповідали, що директор радився з учителями, що робити зі мною. Коли б історія з патроном сталася в школі, то, мабуть, уже нічого мені не допомогло б. Ну, ще мати буде лаятись. Це не так страшно. Гірше буде, коли вона потім почне докоряти мені, говорити, що вона працює, щоб дати мені освіту, а я не поважаю її праці і що мені має бути соромно. От цього я дуже не люблю слухати. Ну, вилаяла б, і все, так ні — як почне докоряти, не знаєш, де й дітися.