Сашко
Шрифт:
Вдень ми подавали пасажирські вагони на станцію Київ-Пасажирський. Одного разу довелось простояти на місці цілих двадцять хвилин коло перону, щоб причепити два додаткових вагони до пасажирського поїзда, який мав прибути. На пероні було багато людей, що прийшли зустрічати знайомих. Користуючись вимушеним відпочинком, дядя Михайло і Сеня щось там почали жувати. Я відмовився і, взявши гайковий ключ, зліз з паровоза.
Я бачив, як дехто з публіки на пероні звернув на мене увагу. Одна дама з букетом квітів сказала до когось:
—
— Видно, завзятий паровозник! — відповів якийсь чоловік.
Я, не звертаючи на них уваги, пішов попід машиною, приглядаючись до коліс. Потім я ударив закаблуком чобота по колесу паровоза, як це роблять шофери, пробуючи, чи надута шина авто, й похитав головою. Якийсь хлопчик підійшов до паровоза і теж хотів був ударити чоботом по колесу, але я грубо відштовхнув його.
— Зламаєш! — кинув я йому.
Серед публіки зареготали. Мабуть, вони сміялися з того хлопця, що я його так швидко наладив від машини. Потім я помацав залізну коробку на осі, що звалася букса, і знову похитав головою.
— Що — нагрілася? — раптом почув я над собою голос.
Я підвів обличчя вгору і побачив над собою височенного генерала. Він теж гуляв серед публіки на пероні. Обличчя його було серйозне.
— Нагрілася букса? — спитав він ще раз.
Я мацав буксу тому, що бачив, як це робив помічник машиніста Сеня, а нащо він її мацав, я не знав і не знав, чи треба їй бути холодною, чи гарячою.
— Ні, — відповів я генералові, — холодна.
— А чому ж ти хитаєш головою? — спитав генерал.
Я зрозумів, що дав маху. Тим часом публіка на пероні, не маючи що робити, уважно прислухалась до нашої розмови. І, як завжди, раніше, ніж я встиг щось придумати, язик, мій уже почав говорити:
— Бачите, товаришу генерал, поки ми тут стоїмо, вона встигла прохолонути, а до того була гаряча… їй-бо!
— М-да… — протягнув генерал, — а ти спритний хлопчисько… тільки щось надто швидко в тебе простигають букси. Я сам колись працював помічником машиніста, то в мене було як перегріється, то вже не скоро охолоне… Просто не знаєш, що робити з нею.
— На нашому паровозі все робиться швидко, — відповів я.
На мене дивились люди і серед них такі ж хлопчаки, як і я. Звичайно, я не дивився на них, але почував, як вони заздрили мені! Певно, кожен з них мріяв зараз стати на моє місце.
В цю хвилину в дверях паровоза з’явився машиніст.
— Гей, товаришу помічник, — гукнув він, — будемо їхати!
Я повернувся й пішов на паровоз, почуваючи на своїй спині заздрісні погляди дітвори й, мабуть, дорослих. Всі вони бачили, як я сів за праве крило паровоза, як смикнув за свищик, і паровоз рушив. Я скоса позирнув на хлопчаків… Звичайно, вся станція захоплено дивилась на мене… Чи те ще буде, коли я навчуся працювати за регулятором! Видно, я таки вчитимуся на машиніста. Нема кращої
Вдень, коли машина була поставлена на чистку, я допомагав помічникові машиніста чистити паровоз, лазив за ним поміж коліс під самий котел, підгвинчував ослаблі гайки, заливав мастилом маслянки і сам вробився в мазут і інший бруд так, що, мабуть, на обличчі моєму не було вже й чистої цяточки. Але я був веселий і щось наспівував.
Надвечір прийшла на паровоз нічна зміна, і ми пішли додому. Я навмисне не вмивався в депо, щоб мати побачила, як я працював на паровозі. Я був щасливий.
Мені тільки хотілося, щоб на нашій вулиці мене побачили зараз Ромка і Юрчик. Але їх не було. Зате біля воріт нашого двору стояла мати. Вона дуже зраділа, побачивши мене. Коли ми підійшли ближче дядя Михайло сказав:
— Здаю вам, сусідко, вашого машиніста в повному порядку. Бачите, який молодець!..
Мати глянула на моє обличчя і зареготала: я був чорний, як негр. Ромчин батько пішов далі, а мене мати взяла за руку й повела додому.
— А я тобі й води нагріла, щоб ти вмився. Тільки не знаю, чи й відмиєшся.
Я скинув з себе сорочку й за допомогою матері добре вмився, хоч, сказати щиро, — мені шкода було відмивати з себе паровозний бруд. Та що зробиш…
Коли я вечеряв, мати сказала:
— Чогось до тебе приходив той артист, що по сусідству з нами, і з ним ще якийсь чоловік. Казали, що зайдуть.
Я сказав матері, що хочу бути машиністом.
Вже зовсім смеркло, коли я почув надворі голос Ромки й Юрчика. За день вони скучили за мною…
Ми сиділи втрьох на купі чиїхось дров у кутку подвір’я й обмірковували всі переваги роботи на паровозі. Раптом мене гукнула мати. Я попрощався з друзями. Дома на мене чекав знайомий артист і з ним не відомий мені чоловік.
— Ну ось і він, — промовив артист до невідомого.
Вони подали мені кожен руку, наче дорослому. Я помітив, що мати стривожено прислухалась до їх слів: мабуть, вона побоювалася, що й вони прийшли з якоюсь скаргою на мене… Я й сам пильно придивлявся до незнайомого, намагаючись пригадати, чи не зустрічав я його де-небудь і чи не підстроїв йому якої-небудь пакості. На всякий випадок я пильнував, щоб між мною й ними був принаймні стіл. Але незнайомий ласкавим голосом спитав мене.
— Підете до нас працювати?
— Куди? — спитав я.
— На кіностудію, зніматися в фільмі.
Я стояв ошелешений, нічого не розуміючи… Я не вірив, що до мене могли прийти в такій справі, та ще й звертались до мене на «ви»! Цього ще не траплялось мені в житті.
— Я… я… я… — белькотів я, майже нічого не розуміючи.
— Цей товариш, — пояснив нам артист, — адміністратор групи з кіностудії; їм потрібний хлопчик на роль, от він і пропонує тобі спробувати — чи зумієш… Звичайно, насамперед треба, щоб дала згоду твоя мати.