Симфонія хаосу

Шпилевська Анна

Я люблю мінімалізм.

Коли у почуттях ти знаєш, що потрібен одній мінімальній людині. Одній і крапка. Коли мінімальними поцілунками вкрите все тіло, не пропущена ні одна міні-клітинка. І маленька смачна чашечка кави зранку з мінімально калорійним поцілунком. З міні-макіяжем, щоб підкреслити кінчики вій. Щоб ледь-ледь розплющені зіниці у півранковій свободі в міні-напівтіні бачили твій такий солодкий образ. І щоб маленькі губи відчували міні-туше твоїх м’яких подушечок, утрачаючи відчуття часу і банальний реалізм.

Я

люблю мінімалізм.

Щоб день пройшов швидко, день, що втомлює тебе, а коли поруч людина, без якої неможливе життя — розтягнувся на міні-частини. А ще я люблю маленьку душу. Коротку, лаконічну, закриту для загалу та чужого сприйняття, але в найменшому кутику — щедру й теплу, як ясне сонце. Щоб жила у кінчиках пальців, а енергія струмом била із очей, натякаючи на легкий комізм.

Я люблю мінімалізм.

І маленькі бісики, що пускаєш ти із своїх зіниць.

— Маленька, — скажеш. — Годі вигадувати. Йди до мене!

Хочу заперечити:

— Я люблю мі... — а ти закриваєш мої вуста своїм маленьким поцілунком...

Не пишіть у печалі листів

Не пишіть у печалі листів! Небо втратило синю барву... Вони мають кричати про біль, Адресат лиш отримає скаргу. Не пишіть таких довгих послань, Чи усе ж напишіть — одне слово. Та воно, наче пломінь в устах, Ще жеврітиме, наче розмова. Напишіть лиш банальне: "Люблю!" Небо світиться барвами ночі. Не пишіть лиш печальних, молю — Люди надто в душі кришталю Розбивали, а серце — не хоче...

Давай розфарбуємо небо

Давай розфарбуємо небо Суцвіттям барвистих... проклять? Давай поламаємо кредо, Заплакані дні — не болять. І рани загояться скоро, Ті рани з вогнем, що печуть, А серце, до болю прозоре, Нас просить: "Назавжди забудь!" Давай ми забудем про відстань, Любов нам розкаже всю суть. Давай розфарбуємо небо! Чуттями, що пристрасть несуть...

Я glissando зроблю на твоєму зап’ястку…

Я glissando зроблю на твоєму зап’ястку, Крещендуючи біль твій, закину в пітьму. Затихаю... Сміюсь. Запроторю у пастку. Із очей золотистих вогонь заберу. Ritenuto хвилин, що у вічність полине, Колихнеться увись і з rubato впаде... Закричу і затихну. Та Forte загине I Piano із вуст пролуна золоте... В темпі Presto тобі намалюю веселку І роялем озвуся, тремтінням спалю. Я glissando зроблю на твоєму зап’ястку. Pianissimo

скаже, як сильно тебе я люблю...

Пуантилізм

Валіза. Поїзд. Час. Літа. Твій фрак. Метелик. Туфлі. Ноти. Рояль. Кохання у листах. Твій дух. Печаль. Залізний дотик. Мотив. Чи фраза. Твій романс. Ноктюрн. Вокал. І голос дивний. Співай! Танцюй наш ніжний вальс. Люби. Проси. Чекаю. Відстань. Валіза. Час. Любов. Роки Чекати я вже перестала... Щомить — мов дотик до руки... Самотність. Біль. Тебе — немає.

Вечірній Львів

Вечірній Львів. Нічна печаль. Цілунок мрії. Теплий вечір. Бажання скинути вуаль Цих таємниць на сильні плечі. Театр оперний — як птах, Що ледь зірветься — й мчить у вічність. І ця ж самотність у вустах, Що її просиш розділити... Терпке чуття в душі живе І струм у тілі — мов з бруківки. Каблук розпечений впаде У запах ночі. В теплий відчай. Вечірний Ринок. Площа снів. Стара частина. Кава. Ніжність. Твій дотик, щирий, мов заплів В моє волосся щось одвічне. Я маю карту, в ній — вино, Твоїх очей п’янка безодня... Мій Львів вирує, фресок дно Чи з храмів праведних вікно Нам спогад ніжний подарує...

ДУША

(ЗАМІСТЬ КОНКЛЮЗІї)

Людська душа — це прірва, у якій немає місця таємницям. Таємницям чиїмось, лише своїх. Бо коли вичерпається джерело цих сакральних цінностей — виповниться кінець тому началу, тому єству людському і неперервній мрії всього безсмертя — життю. Передовсім, вважаючи таємниці своїми, ми показуємо слабкість загалу, що не зуміли втаємничити те, що маємо у душі. Просто-простісінько падаємо на снігову безодню зимового снігу, граючись у піжмурки із долею. Ми радіємо кожній хвилині, що не змарнована навмисно, лише з користю. Так легко іноді підійти, притулитись до рідної щоки і на усмішці сказати "Люблю тебе..."

Не ця таємниця криється у свобідних рухах йогів, що намагаються втримати сакральну енергію, не та, що говорить нам про красу навколишнього світу, коли ми дивимося на квітку. Наша свобода — у думках, втаємничених, знаних тільки нами, у молитві, що її промовляємо до Бога, у широких полонинах Карпатських гір із бурхливими потоками, що стрімко летять униз і гомонять про бажання, які реалізуються із Божою поміччю. Наші таємниці відомі лише одному й вічному, найвеличнішому і наймогутнішому мільйонерові наших доль — Богові. Лише він знає, як наставити людину на путь істинний, як не загубитися у цьому світі суцільних таємниць. Розповівши Йому своє найсокровенніше, ти отримаєш взамін розуміння і впевненість, що він нікому не повідає твою таємницю. Вона криється в глибині нашої свідомості. Містична та непередбачувана, як єство людини, яка знає таїну молитви...