Симфонія хаосу

Шпилевська Анна

— Йди, кицю, а я ще подрімаю!

Вони вже рік жили «під одним дахом», чи то пак, як зараз по-модному кажуть, «жили разом». Люба вчилась у медичній академії і бачила близьке світле майбутнє, працюючи медсестрою. І так обожнювала вечірки! Як у народі мовлять, куди вітер подує, — туди й вона! Звісно ж, при кожній нагоді тягнула бойфренда за собою. Отак і жили. На його чесно зароблені гроші, бо ж працював фінансистом, то й бідувати не доводилося. Щодня Люба пропадала на парах, адже пропускати заняття в академії не видавалося вірогідним,

іноді щось готувала, часом вони замовляли їжу з ресторану. Єдиним беззаперечним моментом, обов’язковим для дівчини, було прибирання помешкання: їхня однокімнатна квартира завжди була чистенькою.

Він годинами сидів у офісі, працював, повертався пізно. Але завжди мав час посміхнутись до коханої та сказати їй бодай якусь приємність. Молоді люди не сварились, та й причин майже не було, обоє були не ревниві, та ще й «Рибки» за зодіаком. А тому розуміли одне одного з півслова (чи то тільки один знак тому причина, чи спорідненість душ, дивина та й годі!)

Сергій знав, що «Люба — однолюбка», як він часто додавав: «масло-масляне»... Хлопець не уявляв життя без неї, а тому надумав подарувати красиву обручку, що підтверджувала б серйозність його намірів. От тільки із розміром ще не визначився, і як це, цікаво, в дівчини випитати?

— Бррр, холодно. Але ж я під трьома перинами! — прокинувшись, замерз Сергій і, повагавшись, додав: — Алкоголік! То в очах троїться! Насправді ковдра ж одна.

Дзвінок! Ох і ненавидів він «на брудершафт з телефоном». А сьогодні ж єдиний вихідний!

— Доброго вечо... ой, ранку. А можна Любов Андріївну? — чоловічий голос здався підозрілим.

— А хто її питає? — спросоння не второпав хлопець.

— Її еее... Друг, — невпевнений голос і легке тремтіння видавались дивними.

— Немає Люби. Можливо, їй щось передати? «Подумаєш, а раптом це однокурсник. Хоча...» — думки не давали спокою.

— Ні, дякую! — і чоловік поклав слухавку.

«Такий дивний дзвінок... Та нічого, спа-а-ати...» — і він заснув.

Люба з’явилась доволі швидко. Одразу прокинувшись, хлопець спитав:

— Мила, як ти? Все, що треба, купила?

— Так, соньку ти мій, придбала! Півгодини в черзі простояла! Але взяла твій улюблений Double Whisky.

— Дякую! Слухай, а тобі молодик якийсь дзвонив. Тебе питав, — Сергій вирішив одразу уточнити.

— Хто? — Люба почервоніла.

— Не знаю. Каже, покличте Любов Андріївну.

— Аа, то таке... — Любов опустила очі.

— Яке, таке? Що таке? Ти про що?

— Ми з дівчатами в боулінгу з ним познайомились, вони, певно, номер мій дали...

— Ти була в боулінгу? Коли? А я? Де я був у той час? — Сергій почав нервувати.

— Ти не захотів йти, тим більше, я дівчат своїх давно не бачила... — очі Люби бігали туди-сюди...

«Бреше», — подумав.

— Розкажи мені, Любонько! Тільки все, нічого не «забудь»! — хлопець уже зрозумів, що їх очікує довга розмова.

— Добре, любий.

І вона сіла, поволі вдихнувши

гаряче повітря.

— Я тобі брешу... — довга хвилинна пауза, що здавалось, тривала вічність. — Я була з ним. Але тільки один раз. Так, любий... Я... Я йду! — і сльози покотились по її щоках. — Не хочу, щоб ти мене виганяв. У наших з тобою стосунках усе було ідеально, і мені захотілось перчинки. — Гіркі сльози душили, не давали сказати й слова. — Я... люблю тебе, але знаю, що ти мені цього ніколи не пробачиш. Сергійчику, ти сам казав, зрада — і... Це кінець! — вона захлиналась від сліз.

Коханий устав, узяв віскі і добряче випив прямо «з горла».

— І після цього ти... Хочеш, щоб я далі був з тобою? Та... Ти... Ти... Краще йди, я не хочу на тебе кричати! У нас справді все було надто добре, щоб отак все розривати.

— Пробач, коханий... ти все одно б дізнався про це від когось... Я не хотіла, щоб усе так сталось... І не хотіла тобі брехати. Пробач...

— Йди! Йди до того шмаркача, хай він ще раз пограється тобою! І не смій, чуєш? Не смій більше приходити сюди!

Вона пішла... Пляшка віскі була напівпорожня. Він навіть не закушував.

«А, к бісу то все, — сказав, — я розкрию її улюблене мартіні, най помучиться, як вернеться... — (мислив нетверезо). — Вернеться? Сюди? Ні! Я не дозволю!!!»

І завалився на ліжко та потім, трохи подумавши, поповз на кухню, постелив собі коцик на підлозі й крикнув:

— Стіни! Ви мене чуєте? Я не буду спати на цьому ліжку! Мені ПРО-ТИВ-НО!!! Завтра ж куплю нове! — і, недовго сумуючи, заснув.

Вона не спала ніч... Сиділа й палила цигарку за цигаркою. Ніколи раніше не брала такої нікотинової гидоти у своє тіло, та сьогодні вирішила. День пройшов з кавою, мартіні та цигаркою. Люба повернулась жити до подруги, з якою раніше знімала квартиру. Добре, хоч Марійка її виручила, бо жила одна. Плакала, кричала, ламала нігті, вила. Але не писала йому й не телефонувала. Бо знала, що нічого не повернеш.

Марійка зайшла у кімнату, бліда як стінка. Звісно, чого ж їй розцвітати після третьої недоспаної ночі!

— Любо! Кицю, тебе до телефону, — тремтливим голосом промовила вона.

— Хто? — ледь чутно запитала Любов.

— Та я не знаю...

Люба ватними ногами підійшла і, почувши Його голос, здригнулась усім тілом.

Він не привітався, не спитав, як вона, просто менторським тоном мовив:

— Я хочу, аби ти забрала свої речі.

Дівчина різко встала, ледь тримаючись на ногах. Сяк-так нафарбувалась і раптом стерла макіяж. Убралась в його улюблену чорну сукню (усе, що встигла прихопити з дому) і поїхала. На таксі. Доїхавши, відчинила двері, зайшла. Мовчки роззулась, тихо прочинила двері до кімнати. Сергій сидів і навіть не підняв очей. Відчувала, що Він тверезий. Ні слова не кажучи, почала збирати речі.