Спаситель
Шрифт:
– Певна річ. – Хаген усміхнено кинув оком на начальника поліції. – Часом ми разом беремо участь. І намагаємося збороти один одного на фінішному ривку.
– Невже? – весело мовив Мьоллер. – Отже, якби наш бос сидів у кадровій комісії, то були б підстави гадати, що ви втрапили до нас завдяки знайомству.
Начальник поліції сухо гигикнув, застережливо глянувши на Б’ярне Мьоллера.
– Я саме розповідав Гуннарові про людину, якій ти зробив досить щедрий дарунок.
– Про Харрі Холе?
– Про нього, – кивнув Гуннар Хаген. – Пригадую, він відправив на той світ якогось поліцейського інспектора
– По-перше, у «неприємній справі про контрабанду» йдеться про професійну злочинну організацію, котра укорінилася у поліції й кілька років засипала Осло дешевою стрілецькою зброєю, – мовив Б’ярне Мьоллер, ретельно приховуючи роздратування. – Й попри спротив, який чинили тут, в управлінні, Харрі Холе самотужки розкрив цю справу по кількох роках ретельної поліцейської праці. По-друге, він убив Волера, захищаючи власне життя, а руку Волерові відтяло ліфтом. А по-третє, ми не маємо жодних свідчень стосовно того, хто і що збовкнув пресі.
Гуннар Хаген та начальник поліції перезирнулися.
– Хай там як, – мовив начальник, – але ти, Гуннаре, будь з ним насторожі. Як мені відомо, нещодавно його покинула кохана. А ми знаємо, що у таких людей, як Харрі, такі події часто спричиняють повернення згубних звичок. Певна річ, із цим ми не будемо миритися, попри те, що він розкрив безліч серйозних справ.
– Отже, намагатимусь тримати його у шорах, – мовив Хаген.
– Він – інспектор, – Мьоллер заплющився. – Не рядовий. Шор не полюбляє.
Гуннар Хаген повільно кивнув, погладжуючи густий вінок на потилиці.
– Ти коли починаєш у Бергені… Б’ярне? – Хаген опустив руку.
Мьоллер міг би дати голову на відсіч, що й Хагену було незвично промовляти його ім’я.
Харрі крокував вулицею Уртегата й за взуттям зустрічних перехожих бачив, що невдовзі дістанеться «Сторожової Вежі». Хлопці з відділу наркотиків недарма казали, що армійські склади обмундирування роблять величезний внесок в упізнання наркоманів. Бо завдяки Армії спасіння військове взуття рано чи пізно потрапляє на ноги наркомана. Улітку – блакитні кросівки, узимку – високі чорні чоботи, які разом із зеленим пластиковим пакунком та пайкою з Армії спасіння правили наркоманам за уніформу.
Штовхнувши двері, Харрі кивнув охоронцеві Армії, одягненому у светр з каптуром.
– Нічого немає? – спитав охоронець.
Харрі помацав кишені.
– Нічого.
На табличці, що висіла на стіні, застерігали, що спиртне треба лишати коло дверей, а перед тим як піти, його можна забрати. Харрі знав, що вони не вимагали здавати наркотики, адже розуміли, що жоден наркоман з цим добром ніколи не розлучиться.
Увійшовши, Харрі налив собі кави й сів на лавку коло стіни. «Сторожова Вежа» – це кав’ярня Армії спасіння, такий собі сучасний різновид пунктів харчування, де всіх нужденних безкоштовно годували бутербродами та кавою. Світле, затишне приміщення, яке відрізнялося від звичайних закладів лише клієнтурою. На дев’яносто відсотків – наркомани-чоловіки, решта – жінки. Відвідувачі їли хліб з коричневим та білим сиром, читали газети, спокійно теревенили. Тут була зона відпочинку,
Чоловік за столиком неподалік від Харрі завмер, звісивши голову до столу, чорні пальці тримали цигарковий папір – поруч були розкидані по столу недопалки.
Харрі дивився у спину тендітної жіночки у формі. Вона стояла біля столика з чотирма обрамленими світлинами, змінювала догорілі стеаринові свічки. На трьох світлинах було зображено якихось людей, на четвертій – хрест та напис на білому тлі. Харрі підвівся й підійшов до жінки.
– Що це? – спитав він.
Чи то через витончену шию та м’які рухи, чи то через гладеньке, чорне, як ніч, просто надприродно блискуче волосся, Харрі спала на думку кішка, ще перш ніж дівчина озирнулася. А коли він побачив личко з непропорційно широким ротом, маленьким, достоту як у японських коміксах, носиком, враження ще посилилось. Але найперше – її очі. Він не спромігся чітко визначити, але було у її очах щось неправильне.
– Листопад, – мовила дівчина.
Голос мала глибокий, спокійний, м’який, і Харрі мимоволі спало на думку, чи справді він даний природою, чи вона просто навчилася цієї манери розмовляти. Він знався з жінками, котрі змінювали голос так, як декотрі змінюють вбрання. Один голос вдома, інший – для першого враження й появ у товаристві, третій – для нічної близькості.
– У якому сенсі? – перепитав він.
– Ті, що померли у листопаді.
Поглянувши на світлини ще раз, Харрі, нарешті, збагнув, у чому річ.
– Четверо? – тихо промовив він. Перед одним зі знімків лежала цидулка, кострубаті літери олівцем.
– У середньому помирає один клієнт на тиждень. Чотири – звичайна річ. Поминають у першу середу щомісяця. У вас хтось…
Харрі похитав головою. «Коханий мій Одде…» – так починалася цидулка. Без квітів.
– Чим я можу прислужитися вам? – спитала дівчина.
Ні, мабуть, у її репертуарі немає інших голосів, окрім цього, глибокого, приємного.
– Пер Голмен, – повів він і змовк, не знаючи, що сказати ще.
– Так, бідолашний Пер. Поминатимуть у січні.
Харрі кивнув:
– У першу середу.
– Саме так. Приходьте, брате, радо зустрінемо.
Слово «брате» пролунало з її вуст легко й невимушено, ніби щось щире, а не напівмеханічний додаток. І на якусь мить Харрі майже повірив їй.
– Я поліцейський слідчий, – мовив до неї.
Вони так різнилися у зрості, що їй довелося відкинути голову назад, щоб зазирнути йому в обличчя.
– Скидається, наче я вже вас бачила, щоправда, дуже давно.
Харрі кивнув:
– Можливо. Я заходив сюди, але вас не бачив.
– Я тут лише на півдня. Решту часу сиджу у штаб-квартирі Армії спасіння. А ви працюєте у відділі наркотиків?
Харрі заперечно похитав головою:
– Ні, у відділі убивств.
– У відділі убивств? Але ж Пера не…
– Може, сядемо?
Вона нерішуче роззирнулась.
– Багато роботи? – спитав Харрі.
– Навпаки, незвично спокійно. Зазвичай ми видаємо майже тисячу вісімсот бутербродів на день. Але сьогодні виплачують соціальну допомогу.