Спаситель
Шрифт:
– Пропоную не поспішати. – Юн потер руки. – Адже треба не скидати з рахунків і твого брата.
– Рікарда?
– Що скаже він, дізнавшись, що його кровна сестра заручилася саме зі мною й саме зараз?
– Ось у тебе що на думці. Через те, що ви суперники й обидва є претендентами на посаду управляючого?
– Ти ж чудово знаєш, що для Керівної ради конче важливим є те, щоб офіцери на керівних посадах мали гідного наступника. Цілком зрозуміло, що для мене тактично дуже грамотно оголосити про одруження з Теа Нільсен, дочкою Франка Нільсена, правої руки командувача.
Теа прикусила верхню губу:
– А чому власне вам з Рікардом так важить ця посада?
Юн знизав плечима.
– Армія заплатила нам обом за навчання в Офіцерському училищі, а потім за чотири роки вивчення економіки у Комерційному інституті. Рікард, певно, міркує так само, як і я: ми мусимо висунути свої кандидатури, коли в Армії є посада, яка відповідає нашій кваліфікації.
– Може, жоден з вас її не отримає? Тато каже, що в Армії ще не було управляючого, молодшого за тридцять п’ять.
– Знаю. – Юн зітхнув. – Нікому не кажи, але мені буде легше, коли посаду обійме Рікард.
– Легше? Але ж ти більш як рік відповідав за все майно Армії, яке винаймалося в Осло.
– Саме так. Але ж головний управляючий відповідає за всю Норвегію, Ісландію та Фарери. Чи знаєш ти, що лише у самій Норвегії Армія має двісті п’ятдесят ділянок землі з трьома сотнями будівель? – Юн легко ляснув себе по череву й зі звичною занепокоєною міною уп’явся поглядом у стелю: – Сьогодні я випадково глянув на своє відображення у вітрині й був вражений, наскільки я малий.
Останнім реченням Теа знехтувала.
– Рікард десь чув, що той з вас, хто обійме посаду управителя, стане наступним командувачем.
– Командувачем? – Юн тихо розреготався. – Це взагалі мені ні до чого.
– Не кажи дурниць, Юне.
– Я й не кажу, Теа. Ми з тобою набагато важливіші. Скажу, що я не жадаю посади управителя, й ми повідомимо всім про заручини. Я можу опікуватися іншим. Економістів Армія теж потребує.
– Ні, Юне, – злякано заперечила вона. – Ти найкращий і маєш працювати на тій посаді, де з тебе буде найбільше користі. Рікард мені брат, але йому бракує… твоєї метикуватості. З оголошенням про заручини можна наразі не поспішати.
Юн знизав плечима.
Теа поглянула на годинник:
– Сьогодні маєш піти до півночі. Бо Емма вчора у ліфті казала, що занепокоїлась, почувши, як у мене серед ночі гримнули двері.
Юн опустив ноги додолу.
– Не розумію, як тільки ми можемо тут мешкати.
Вона докірливо глянула на нього:
– Тут ми принаймні дбаємо одне про одного.
– Еге ж, – зітхнув Юн. – Дбаємо. Тоді добраніч.
Вона присунулась до нього. Запустила руку під сорочку, й він здивовано відчув, що рука у неї упріла, ніби вона щойно розтиснула кулак. Вона припала до нього. Її дихання стало частішим.
– Теа, ми не маємо…
Вона завмерла, потім, зітхнувши, прибрала руку.
Він був спантеличений. Дотепер Теа не намагалася торкнутися його, ба навіть ніби побоювалася трішки фізичного контакту. Й він цінував у ній таку сором’язливість. Вона наче заспокоїлась, коли після першого побачення він сказав
Він обійняв її, підвівся, вийшов у туалет. Замкнувся, відкрив кран з водою. Підставив руки під цівку, дивлячись у люстерко, де відбивалося обличчя чоловіка, який мав би бути щасливим. Треба зателефонувати Рагнхільд. Покласти цьому край. Юн глибоко вдихнув. Він дійсно щасливий. Просто деякі дні часом напруженіші за решту.
Він витерся й повернувся до Теа.
Приймальня у травмопункті на Стургата, 40, заллята різким білим світлом, у цей час доби, як і завжди, скидалася на людський звіринець. Якийсь наркоман тремтячи підвівся й пішов за двадцять хвилин по тому, як прийшов Харрі. Зазвичай вони й десяти хвилин висидіти були неспроможні. Харрі чудово їх розумів. Він досі відчував смак спиртного у роті; він розбудив старих його друзяк, що заворушилися й заметушилися на припоні всередині. Нога страшенно боліла. А відвідини контейнерного складу – утім, як і дев’яносто відсотків дій поліції, – були даремними. Гаразд, побачення з Бет Девіс відкладемо до наступного разу, пообіцяв він собі.
– Харрі Холе?
Харрі підвів голову – перед ним стояв чоловік у білім халаті.
– Я.
– Ходіть зі мною.
– Дякую, та, як на мене, зараз її черга. – Харрі кивнув у бік дівчинки, яка сиділа, затуливши обличчя долонями.
Лікар нахилився до нього:
– Вона тут уже вдруге за вечір, зачекає.
Накульгуючи, Харрі пішов слідом за білим халатом по коридорові, увійшов у тісний кабінет із письмовим столом та простенькою книжковою шафкою. Жодних особистих речей.
– Я гадав, поліція має власних лікарів, – мовив лікар.
– Аж ніяк. Зазвичай нас навіть без черги не пропускають. А як ви збагнули, що я з поліції?
– Даруйте. Мене звати Матіас. Просто йшов коридором і зауважив вас.
Лікар, всміхаючись, простягнув руку. Зуби рівнесенькі, всі як один. Такі рівненькі, що враз вигулькує думка, що то вставна щелепа, але то лише миттєве враження, бо обличчя чоловік має таке саме симетричне, чисте, з правильними рисами. Очі блакитні, зі смішливими брижиками навколо очей, долоня суха, міцний потиск рук. Просто як у романі про лікарське життя, міркував Харрі. Лікар з теплими руками.
– Матіас Лунн-Хельгесен, – мовив чоловік, запитливо дивлячись на Харрі.
– Зрозуміло. Гадаєте, я маю знати, хто ви такий?
– Ми зустрічались. Минулого літа. На вечірці у садку, в Ракелі.
Харрі просто закляк, почувши її ім’я з чужих вуст.
– Невже?
– Загалом, це я… – поспіхом і тихцем мовив Матіас Лунн-Хельгесен.
Харрі пирхнув й повільно кивнув.
– Мені дуже болить.
– Розумію. – Обличчя Лунн-Хельгесена набуло серйозно-співчутливого виразу.