Спаситель

Несбьо Ю

Харрі підгорнув штанину.

– Отут.

– А, от ви про що? – Матіас Лунн-Хельгесен трохи ніяково посміхнувся. – Що трапилось?

– Пес вкусив. Чи можете обробити рану?

– Пусте. Кровотеча спиниться. Я промию рану й накладу пов’язку з ліками. – Він нахилився ближче. – Ото так, три дірки від зубів, зробимо ін’єкцію від правця.

– До самої кістки прокусив.

– Зазвичай саме так і видається.

– Та ні, собака дійсно… – Харрі змовк і почав дихати носом. Він раптом уторопав. Матіас Лунн-Хельгесен гадає, що він напідпитку. Й, зрештою, цілком слушно. Поліцейський у подертім пальті, вкушений собакою, із заплямованою репутацією, та ще й випивкою від нього тхне страшенно. Мабуть, саме таким він його й опише Ракелі, розповідаючи, що її колишній коханець знову зірвався.

– …Направду

добряче прокусив… – доказав Харрі.

Розділ 4

Понеділок, 14 грудня. Прощання

– Trkа! – він рвучко сів на постелі, почувши луну власного голосу в порожніх білих стінах готельного номера. Телефон на нічному столикові розривався. Він схопив слухавку.

– This is your wake-up call… [3]

– Hvala, – подякував він, хоч добре знав, що голос з автовідповідача.

3

Це ваш дзвінок-будильник… (англ.)

Він у Загребі й сьогодні летить до Осло. Щоб виконати надважливу роботу. Останню.

Він заплющився. Знов наснився сон. Не про Париж і не про решту замовлень, адже вони ніколи йому не снилися.

Завжди снився Вуковар. Саме та осінь. Саме та облога.

Сьогодні уві сні він знову біг. Знову під дощем, знов у той вечір, коли батькові відтяли руку. За чотири години він помер, хоча лікарі казали, що операція була вдалою. Серце просто зупинилося. Й тоді він утік від матері, втік у морок, під дощ, до річки, стискаючи у руках батьківський пістолет, на позиції сербів, а вони запустили освітлювальну ракету й почали обстрілювати його, але він не зважав, чув лише, як з хляскотом кулі поцілювали у схил, та раптом схил зник, а він впав у величезну вирву. Й вода проковтнула його, проковтнула всі звуки, й запала тиша, він силкувався бігти під водою, але не рушив з місця. Відчуваючи, як заклякають руки та ноги й оповиває сон, зауважив, як у непроглядній темряві щось червоніло – ніби птах, що махає крилами під час уповільненої зйомки. А прийшовши до тями, вже лежав закутаним у вовняну ковдру, над головою гойдалася гола лампа, а від сербської стрілянини у рота сипалася зі стелі земля та тиньк. Він їх повипльовував й почув, як хтось, нахилившись до нього, мовив, що з вирви з водою його витяг власноруч капітан Бобо. Й тицьнув на лисого чоловіка біля сходів, що йшли нагору з бункера. Чоловік був вдягнений у форму, з червоною хусткою на шиї.

Він знов розплющився, глянув на термометр, який поклав поруч на столик. З листопада температура не підіймалася вище шістнадцяти градусів, хоча готельна адміністрація запевняла, що опалення увімкнене на повну потужність. Треба поспішати, автобус до аеропорту стоятиме біля входу за півгодини.

Дивлячись у люстерко над мийкою, він силкувався згадати обличчя Бобо. Але воно, наче спалахи північного сяйва, розтало від його погляду. Телефон знову задзеленчав.

– Da, majka. [4]

4

Так, мамо (серб. – хорв.).

Він поголився, нашвидкуруч витер обличчя й вдягнувся. Добув із сейфа одну з двох металевих коробок, розкрив. «Л’яма-мінімакс-субкомпакт», на сім набоїв, шість у барабані, сьома куля у стволі. Він розібрав зброю, розклав складові по чотирьох кишеньках під кріпленнями валізи по кутках. Якщо на митниці валізу надумають просвітити, метал кріплень сховає деталі зброї. Ідучи геть, він перевірив, чи на місці паспорт та конверт з квитком, що вона дала, а також з фото об’єкта та даними про час та місце. Все трапиться завтра о сьомій вечора у людному місці. Вона казала, що це завдання ризикованіше за попереднє. Але він не боявся. Часом він гадав, що загубив здатність до цього, що того вечора її ампутували укупі з батьковою рукою. А Бобо казав, що коли не боїшся – твоє життя довго не триватиме.

Загреб за вікном прокинувся, безсніжний, посірілий від туману, з обличчям виснаженим

та зібганим. Стоячи біля під’їзду, він міркував, що незабаром, вже за кілька днів, вони поїдуть на Адріатичне море, у маленьке містечко, у маленький недорогий готель, до сонечка. Й побалакають про нову домівку.

Вже б час автобусові прибути. Він вдивлявся у туман. Як вдивлявся тієї осені, скрутившись біля Бобо й надаремно силкуючись розгледіти щось за білою завісою. Тоді він був посильним, носив депеші, адже користуватися радіозв’язком вони не могли: серби слухали діапазон частот цілком. А він, маленький та верткий, був спроможний пробігти, не нахиляючись, між окопами. Але сказав Бобо, що хоче підривати танки.

Бобо захитав головою:

– Ти – зв’язковий. Передаєш важливі повідомлення, сину. Про танки у мене є кому подбати.

– Але вони бояться. А я – ні.

Бобо звів брови:

– Ти ще малий.

– Через те, що кулі заскочать мене тут, я старшим не стану. А ти сам казав, що якщо не зупинити танки, вони захоплять місто.

Бобо довго дивився на нього, потім урешті промовив:

– Треба поміркувати.

Вони мовчки сиділи, дивилися у білу запону, не відрізняючи, де білий осінній туман, а де – дим від руїн міста.

– Вночі я послав Мірко та Франьо до проходу в пагорбах, звідки йдуть танки, – кахикнувши, промовив Бобо. – Вони мали сховатися й прикріпити вибухівку до танків. Знаєш, що трапилось?

Він кивнув. Бачив у біноклі трупи Франьо та Мірко.

– Якби вони були меншими, мабуть, зуміли б сховатися в улоговинах на схилах, – мовив Бобо.

Хлопчик втер рукою шмарклявий ніс.

– А як вибухівка прикріпляється до танка?

Зранку він повернувся до своїх, тремтячи від холоду, увесь брудний. За його спиною, на пагорбі, стояли два підірваних сербських танки, з відкритих ляд йшов дим. Бобо схопив його, поставив на дно окопу й переможно вигукнув:

– У нас народився маленький Спаситель!

Того ж дня, коли Бобо надиктував депешу, котру по радіо передадуть у Ставку, у центр, він отримав шифроване ім’я, й це ім’я залишиться за ним, допоки серби не захоплять й не обернуть на руйновище його рідне місто, не вб’ють Бобо, не винищать лікарів та пацієнтів у лікарні, не переловлять й не замордують всіх, хто чинив опір. Гіркий парадокс імені, яким нарекли його ті, кого він не зумів урятувати. Mali spasitelj. Маленький Спаситель.

Червоний автобус виринув з туману.

Нарадча кімната у червоній зоні на шостому поверсі гуділа від тихих розмов та приглушених смішків, коли увійшов Харрі й задоволено зазначив, що розрахував час свого приходу правильно. Метушня на початку, тістечка, обмін дружніми шпильками й жартами, до яких люди мають схильність, прощаючись з кимось для себе важливим, уже минули. Саме час дарувати подарунки і промовляти трохи багатослівні й пишномовні промови, до яких люди схильні на публіці, а не віч-на-віч.

Харрі обійшов поглядом присутніх і зауважив усього три по-справжньому привітних обличчя – свого шефа Б’ярне Мьоллера, що йде від них, поліцейського Халворсена та Беати Льонн, молодої начальниці криміналістичного відділу. Решта не дивились на нього, утім, як і він на них. Адже ніхто не тримав у таємниці те, що Харрі в управлінні не любили. Мьоллер якось сказав, що більше за буркотливих п’яниць люди не люблять лише великих буркотливих п’яниць. Харрі, буркотливий п’яниця з метр дев’яносто три зросту, та ще й блискучий слідчий, але це не надто зараджувало. Всі знали, що якби не Б’ярне Мьоллер, Харрі б давно вже потурили з поліції. А тепер Мьоллера вже не буде, й всі чудово розуміли, що керівництво тільки й чекає на те, щоб Харрі оступився. Хай як парадоксально, але наразі захищало Харрі саме те, завдяки чому він назавжди став аутсайдером: він уколошкав одного зі своїх. Принца. Тома Волера, інспектора з відділу убивств, який попередні вісім років був в Осло одним з тіньових керівників розгалуженої мережі контрабандистської торгівлі зброєю. Том Волер сконав у калюжі крові у підвалі однієї з висотних багатоповерхівок на Кампені, й три тижні по тому під час нетривалих урочистостей у їдальні начальник Головного управління поліції, зціпивши зуби, відзначив Харрі за внесок у очищення поліцейських лав. І Харрі подякував.