Сріблясте марево
Шрифт:
Людвігс нервував. Йому здавалося, що ад’ютант занадто повільно пакує речі. Неквапливість штурмфюрера, [4] біловолосого офіцера років тридцяти, який завжди тішив Людвігса своєю педантичністю, підкресленою акуратністю і догадливістю, тепер дратувала.
Офіційного наказу залишити місто, щоправда, не надійшло. Про всякий випадок оберштурмбанфюрер не висловлював своїх намірів уголос. Та мусить же цей Гольбах нарешті сам розуміти, що коли снаряди рвуться майже на околиці… Проте ад’ютант наче мав насолоду пакувати комплекти уніформи та цивільні костюми оберштурмбан-фюрера повагом, без поспіху. Схиливши набік розчесану на
4
Штурмфюрер — чин у військах СС, що прирівнювався до звання лейтенанта.
“Порпається, як стара економка”, — неприязно подумав Людвігс, поглядаючи на годинник. Наближався світанок, а штурмфюрер не зібрав ще й половини речей, які складали досить-таки громіздке похідне господарство начальника. Дорогі персидські килими висіли на стінах. Кілька полотен знаменитих російських майстрів живопису і дві картини Рубенса, що їх беріг Людвігс, як зіницю ока, ще стояли біля столу у важких позолочених рамах. Невеликий металевий сейф — у кутку, хоч його давно треба було пересунути ближче до дверей. З-під ліжка визирали масивні дерев’яні ящики. Невже ад’ютантові слід втлумачувати, що перед транспортуванням порцеляну необхідно перекласти, надійніше обмостити стружкою та ватою…
— Облиште ви, нарешті, одяг. Вкладайте що цінніше, Гольбах. І швидше, будь ласка, не зволікайте з цим, — намагаючись приховати роздратування, сказав Людвігс.
— Слухаю, оберштурмбанфюрер!
Ад’ютант ледь помітно знизав плечима: він добре вивчив звички начальника і не пам’ятав випадку, щоб той залишав будь-що з свого гардероба на старих квартирах.
Зрозумівши рух ад’ютанта, Людвігс виплюнув собі під ноги недопалену сигару. Йому захотілося сказати штурмфюреру щось образливе, їдке, зігнати на ньому злість, що тупо підіймалася в грудях після кожного вибуху… Саме в ту мить настирливо затріщав телефон.
Людвігс швидко підняв трубку.
— Алло! Алло! Оберштурмбанфюрер Людвігс? Я добиваюсь до вас майже годину. Де ви запропастилися?
Фамільярний тон начальника гестапо не подобався Людвігсу завжди, але цього разу він вирішив не звертати уваги: Веллерман міг повідомити про новини. Оберштурмбанфюрер лише скривився, згадавши, що чергові офіцери штабу “Чорного яблука” за встановленим порядком тільки у виняткових випадках з’єднували когось телефоном з його квартирою після дванадцятої ночі. Обстановка тривожна, слід було скасувати своє давнє розпорядження, але Людвігс забув це зробити. Що начальникові гестапо, мабуть, добре-таки попсували нерви, доки він додзвонився сюди, то наплювати, але ж телефоном могли передавати спішний наказ про евакуацію загону Людвігса з міста…
“Чорт!” — вилаявся подумки Людвігс і сказав у трубку:
— Я був зайнятий справами. Що сталося, Веллерман?
— Оберштурмбанфюрер, у місті неспокійно. Активізувалися радянські партизани. На залізничному вокзалі якийсь невідомий, переодягнений у німецьку форму, вистріляв пістолетну обойму у натовп офіцерів. Серед забитих — полковник із штабу танкової армії… Ви слухаєте, Людвігс? В районі Високого Замку годину тому підірвано гранатою легкове авто з чиновниками гебітскомісаріату… У підвалі комендатури сапери виявили міну уповільненої дії, тільки щасливий випадок…
Веллерман говорив, а обличчя оберштурмбанфюрера хмурнішало. Його насамперед цікавило, чи близько підійшли радянські війська до міста. А Веллерман, як видно, знав
“Тікають, — подумав він. — Вокзал переповнений офіцерами — отже, тилова служба поспішає вислизнути, доки не пізно. Гебітс-комісаріат — теж…”
Усе ясно, і на розмову з начальником гестапо далі не варто було витрачати дорогоцінні хвилини.
Людвігс різко перебив його:
— Веллерман, для чого ви мені все це розказуєте?
— У мене бракує людей для енергійних каральних заходів. Я хочу, щоб ви послали у моє розпорядження хоча б взвод своїх солдатів. Вони потрібні негайно!
— На жаль, це неможливо. Ви мусите знати, що мої солдати та офіцери мають свої обов’язки, і немає потреби відривати їх від справ, особливо тепер.
— Оберштурмбанфюрер, — Веллерман підвищив голос, — майте на увазі, що гестапо…
— Знаю, що таке гестапо! — наливаючись кров’ю, закричав Людвігс. — За офіцерів фюрера відповідатимете ви, а не я! Не звалюйте своєї роботи на чужі плечі. Я поки що не маю щастя вважатися вашим підлеглим і радив би вам не вказувати мені, Веллерман! — не слухаючи начальника гестапо, який почав був щось пояснювати, Людвігс жбурнув трубку. Та ледь вона торкнулась важеля, знову тенькнув дзвінок. Цього разу доповідав командир підрозділу особистої охорони Людвігса. Щойно прибув офіцер, відрекомендувався як представник ОКХ, [5] пред’явив відповідні документи і наполягає на терміновій аудієнції з обер-штурмбанфюрером. Що накаже оберштурмбанфюрер?
5
ОКХ — верховне командування сухопутних військ вермахту.
— Відберіть у нього зброю і проведіть до мене. Попередьте, що я можу приділити йому не більше п’яти хвилин.
Штаб загону містився у будинку напроти. Не встиг Людвігс подумати над тим, які справи могли привести до нього посланця верховного командування сухопутних сил, як двері без стуку відчинилися. Поріг переступив огрядний немолодий офіцер. Його припухлі, почервонілі очі дивилися втомлено. Мундир, козирок високого кашкета, навіть густі темні брови, були припудрені жовтуватим пилом. Сіро-зелений кітель з вузенькими смужками срібних погонів і петлиці свідчили про те, що це звичайний армійський майор, грубуватий, у погано припасованому обмундируванні, схожий на тих призваних запасників, яких чимало з’явилося останнім часом у прифронтовому місті. Прибулий підкинув угору руку.
— Хайль Гітлер!
— Хайль, — недбало відповів оберштурмбанфюрер, з відтінком легкого презирства і розчарування змірявши поглядом незграбну постать майора.
Останнього не збентежила холодність прийому. Він пройшов на середину кімнати, мовчки простяг оберштурмбанфюреру пакет і, всупереч усім правилам військового етикету, спокійно вийняв з кишені портсигар.
Ад’ютант Гольбах розгублено кліпнув білими віями. Губи Людвігса здригнулись від обурення. Проте, стрівшись поглядом з майором, він не загорлав, не затупотів ногами, не витурив нахабу геть. Було щось в очах прибулого таке, що змусило Людвігса простягти руку до столу, до коробки з сірниками, забувши на мить, що він не жовторотий лейтенант, а старший офіцер СС, зобразити на обличчі щось на зразок ввічливої посмішки. Людвігс міг би присягтися, що вже бачив цю людину раніше, зустрічав у такому оточенні, де погони оберштурмбан-фюрера мали не більше ваги, ніж нашивки фельдфебеля…