Сріблясте марево
Шрифт:
Бандитам важко було замітати сліди. Не могли вони відірватись від взводу Петришина. Кожен яр, скелю, кожну дорогу і глуху стежку знав лейтенант, як свої п’ять пальців, кожна гуцульська оселя, що притулилася бодай у найглухішому закутку, була знайома Петришину.
Гандзя метався, як зацькований вовк. Огризався вогнем, люто кидався на прорив до кордону, втрачав людей, добивав своїх поранених, на хуторах міняв коней, але прикордонники не випускали банду з поля зору, передбачаючи кожен її маневр. Щоразу Петришин відкидав зграю назад, не пускав за рубіж, вимотував з неї сили, очікуючи зручного
На четверту добу, після коротких нічних сутичок, взвод Петришина примусив бандитів залишити низину в районі Трьох Скель, погнав їх уздовж два дцятикіло метрової смужки непролазного болота, лісом, повільно притискаючи до Гнилого Яру, заганяючи в пастку.
Петришину було відомо й те, що Гандзя — не хто інший, як Федір Мацюк. Батько його до 1939 року був власником каменярень на Прикарпатті. Під час фашистської окупації він виказував гестапівцям радянських людей, за що й опинився з зашморгом на шиї на воротах власної оселі в ті дні, коли проходили тут рейдом партизани генерала Ковпака.
Син Мацюка займав видну “посаду” в бандерівському кублі і не без задоволення одяг мундир есесівського унтер-офіцера в дивізії, сформованій гітлерівцями на Західній Україні з куркульських синків, кримінальних злочинців та посивілих петлюрівських вовків, які сповзалися на радянську землю слідом за фашистами.
Одного не міг збагнути поки що Арсен Петришин: чому зграя так міцно тримається купи, не розпорошується, не вдається цього разу до відомої бандитської тактики — по одному, по двоє розбрестися, зникнути, щоб згодом, зализавши рани, пробиратися за кордон двійками, трійками, невеликими групками. Головорізів зв’язувало щось міцним вузлом. Але що?
— Товаришу лейтенант, попереду — хутір, — доповів молодий боєць Гейко з передового дозору.
— Знаю, — хитнув головою Петришин. — Старшину Кузьміна — до мене!
Високий, кремезний Кузьмін з орденом Червоного Прапора на гімнастерці виринув з кущів.
Крізь стовбури дерев з вечірнього присмерку виступали будівлі.
— Кузьмін, поставити навколо хутора дозори з кулеметами. Бійцям відпочивати. Даю сорок хвилин. Ясно?
— Ясно! Ви куди, товаришу лейтенант?! Одному небезпечно, зачекайте, бійці оглянуть…
— Виконуйте наказ! — не оглядаючись, Петришин пішов уперед ледве помітною стежкою.
Хутір був маленький, кілька дерев’яних хатинок, що загубилися в глушині передгір’я. Оточені лісом хатки тулилися одна до одної. У дворах — ні душі. Здавалося, все навколо вимерло. Трохи осторонь хутора, за парканом з довгих необтесаних колод, дотлівало згарище. На місці спаленої оселі стирчав закоптілий чорний димар. Вітер ніс звідти солодкуватий чад і різкий запах смоли. Годину тому хутором пройшов Гандзя.
Петришин крокував, зціпивши зуби. Обличчя, ще майже юнацьке, відкрите, було похмуре, смертельно втомлене. Незбориме бажання стулити повіки відлетіло геть, наче відігнане димом спаленої бандитами оселі.
За хвилину лейтенанта наздогнав старшина. Вони завернули у двір з високим горіхом біля перелазу. З хатини, ще з зими обкладеної сухим сіном, що притримувалося біля стін жердинами, вийшов сивий дідусь у полотняній сорочці. Мовчки, жестом
Петришин сів на лавку, витяг натруджені ноги, дивився, як Кузьмін жадібно п’є воду з мідного кухля, поданого літньою хазяйкою в киптарику.
Дід сидів напроти, смоктав коротеньку саморобну люльку.
— Давно пройшли вони, батьку? Старий звів на лейтенанта вицвілі очі, поправив гніт у каганці, похитав білою головою.
— Недавно. Перед заходом сонця.
— Кого спалили?
— Старого Тимоша Проця хату спалили. Казали: за те, що газети з району носить.
— А сам Тиміш?
— Господь милував, встиг вихопитись. І донька з ним пішла. Сказав, у район подасться, за підмогою… — зморшкувате обличчя з жовтими, прокуреними вусами наблизилось до Петришина, з-під сивих волохатих брів суворо поглянули старечі очі.
— За старшого ти будеш, сину?
— Я, батьку.
— Поговорити з тобою маю.
— Говоріть.
— З тобою одним.
Петришин глянув на старшину. Той насупився, закинув за спину автомат, нерішуче потоптався на порозі і вийшов, тихо причинивши двері.
Старий понизив голос.
— Знаєш, за ким ганяєшся?
— Знаю.
— Знаєш, та не все, — дід, не поспішаючи, розкурював від каганця згаслу люльку. — Були ті сокирники [11] і в моїй хаті. Стару мою, — він кивнув на жінку, що витирала квітчастим рушником дерев’яні ложки, готуючи вечерю, — виштовхали надвір, а я на печі лежав, то так і залишився, не помітили… Ну от. Чую, внесли вони з собою щось важке, грюкнули, поставили на лаву, дзенькнуло потім, наче замок відкрили. Один запитує: “Якщо не проб’ємося, куди тоді скриню? В болото?” Другий вилаявся, гримнув: “Здурів, чи що? Що б не сталося, а повинні доставити… А донести не зможемо — щось придумаємо. Тільки не знищувати, ні в якому разі…”
11
Сокирники — так презирливо називало західноукраїнське населення бандитів-націоналістів.
Старий подумав.
— Я міркую, що Гандзя скарб несе. Золото, гроші… Награбоване несуть, певно. Що ж інше? А йти вони умовлялися до Гнилого Яру. Так що, сину, поспішай.
Повідомлення діда про шлях банди лише підтвердило думку Петришина. Та Гандзі і не залишалося іншої дороги. Тільки до Гнилого Яру лісом, що тягнеться між горбами та болотом.
А почута дідом розмова, загадковий вантаж? Що могли нести бандити? Невже справді коштовності? Може, вони і тримають усю зграю вкупі, наче магніт, а може…
Ні, Арсен Петришин так і не стулив повік за сорок хвилин відпочинку. Він лежав на лавці, на постеленому бабусею кожусі, закинувши руки за голову. Думати мав про що. В його розпорядженні були люди, бійці-прикордонники, і він відповідав за життя кожного з них. А ще був наказ генерала ліквідувати банду, не дати їй перебратися туди, за кордон, до сусідів…
За вікном нависла ніч, тиха, сповнена пахощів. Проте вона не могла бути спокійною, доки десь поряд у лісі бродила зграя недолюдків.
З Гандзею треба було кінчати.