Сріблясте марево
Шрифт:
Перед ранком наповзла з півночі хмара, згасила світло місяця. Зникли синюваті тіні, дерева, кущі, відроги скель втратили загадкову фантастичність.
Петришин нетерпляче поглянув на зеленкувате світло циферблата. Десять хвилин на четверту… І ніби заспокоюючи лейтенанта, з темряви долинув різкий крик сови. Кузьмін подав сигнал. Значить, усе в порядку. Тепер над схилами яру — ліворуч і праворуч — у кущах завмерли прикордонники, готові по сигналу окропити гарячим свинцем
А тут, де починався пологий спуск до яру, більмом на оці сіріла віддалік стара повітка. В повітці, здавалося, не було ознак життя. Та гострий зір лейтенанта вже давно помітив під стіною темну постать. Ось вона ворухнулась, зрушила з місця, почулося потріскування хмизу…
Сумніву не було. Біля повітки маячив бандитський вартовий. Доки він стовбичитиме там, шлях до яру з цього боку закритий. Найменша необачність — і постріл вартового гримне вночі, підійме всю зграю на ноги, зіпсує справу. Вихід бандитам з яру Петришин залишив на протилежному боці, поблизу дороги. Там лейтенант виставив засаду з двома кулеметами. А тут треба зробити все тихо, без шуму.
Рука лейтенанта злегка доторкнулася до плеча солдата, який лежав поряд. Той хитнув головою, звівся на лікті, притис до плеча приклад автомата.
Петришин поповз. Він просувався поволі, сантиметр за сантиметром, обмацуючи перед собою траву. Пальцями випростаних рук лейтенант обережно відсував набік сухе листя, бур’ян, крихке гілля. До повітки залишилося якихось п’ятнадцять метрів. Вартовий стояв, притулившись плечем до дерева, гойдав затиснутою під рукою гвинтівкою. Його постать виділялася чітко, наче намальована чорною тушшю.
Петришин лічив хвилини, чекав… Бандит ступив крок убік, затупцював біля дерева, стиха щось замугикав. Тепер лейтенант уже лежав під самою стіною повітки. З-за стіни ясно долинуло хропіння. Там спали. Отже, цей, що вартує, тут не один. Що це — пост, засідка?
Рішення виникло раптово. Петришин відповз од повітки, почекав, доки вартовий повернувся до нього спиною, і м’яко, немов кішка, скочив на ноги. Смачно позіхнув, хруснув суглобами пальців.
— А-а-а, зимно… Котра година, не знаєш?
Вартовий неквапно повернувся, наблизив ся, простудженим голосом запитав:
— Не спиться, колего?
— Ні, — відповів Петришин.
— А я б з радістю подрі…
Він проковтнув півслова, клацнув зубами. Голова його шарпнулася назад. Удар кулаком у підборіддя звалив бандита на землю; шорстке, пропахле потом сукно його ж власної шапки затиснуло йому рота.
Єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба напружено вдивлялися в темряву. Вони лежали у рівчаку, біля вивернутого з землі кореневища старої сосни. Сторожко прислухалися до шарудіння на дорозі. Глуха, вторована дорога півколом огинала Гнилий Яр.
Гейко і Коцюба одержали від командира наказ перевіряти кожного, хто проходитиме чи проїжджатиме тут. Але на дорозі
Була по-весняному тепла ніч. Лише з гір віяло свіжістю. Земля віддавала пахощі трав, над головою шелестіли смереки, уві сні попискували птахи. І не вірилося, що десь тут, майже поряд, причаївся ворог — лютий, озлоблений невдачами, готовий на все. До-бандитів рукою подати. Ось там, між двома скелями, де дорога круто завертає в ліс, починається густий чагарник, непролазні хащі. Туди націлений ствол Гейкового “Дегтярьова”, туди звернені погляди прикордонників. А навкруги — темрява.
Коцюба розправляє під собою шинель, зручніше вмощує автомат між кореневищем, кладе поруч запасний диск.
— Що, зібрався тут тиждень жити, — пошепки запитує Гейко, і Коцюба знає, що єфрейтор у цю мить посміхається в темряві поблажливою посмішкою. Вже немолодий, по-господарському неквапний Коцюба лише місяць тому став прикордонником. Воював у саперному полку, під Тернополем був тяжко поранений, пролежав кілька місяців у шпиталі, а потім його направили в прикордонний загін. У взвод Петришина Коцюба приніс із собою фронтові звички всюди влаштовуватись як слід, без поспіху, з розсудливістю бувалого солдата.
А Гейко молодий, гарячий. Йому не терпиться дізнатись, що робиться в ці хвилини над проваллям, де розтанула, завмерла група бійців. Хоч він знає, що саме йому і мовчазному Коцюбі та ще двом прикордонникам, які лежать з кулеметом під скелею, доведеться завершувати операцію, розроблену лейтенантом, проте Гейкові здається, що головне відбувається зовсім не тут, біля дороги, а десь там, де залишився Петришин, де залягли над яром усі прикордонники.
Гейкові хочеться поділитися думками з товаришем, він знову порушує мовчанку.
— Коцюба, слухай…
— Не бубони, єфрейторе, — обриває його сусід. — Наша справа-мовчати. Вони близько… Це тобі що, жарти?
— Знаю, що близько… То й що? Банда як банда, не вперше бачимо таких. А ти, Коцюба, мабуть, вперше, може, тобі боязко, га?
— Зачекай, сміливцю, — Коцюба підвівся. — Чуєш?
Десь близько глухо загув мотор. Раз, вдруге блимнуло світло підфарків і згасло. З обличчя Гейка зникла посмішка, він поклав руки на кулемет. Машина йшла на підйом, наближаючись до прикордонників.
Гейко підхопив кулемет, вийшов на середину шляху. Важкий “студебекер” спинився.
Коцюбі з рівчака було добре видно, як блідий промінь Гейкового ліхтарика ковзнув по кабіні, вихопив з темряви широке обличчя солдата з квадратним підборіддям, у низько насунутій на чоло пілотці. Поряд з ним у кабіні сидів ще один — у напнутій на плечі плащ-палатці і в офіцерськім кашкеті…
— Прикордонний патруль. Прошу ваші документи! — наказав Гейко.
Водій у пілотці мовчки висунув з кабіни руку з паперами. Єфрейтор швидко проглянув їх і, повертаючи, порадив: