Сріблясте марево

Стась Анатолій Олексійович

Грицько заплакав, витираючи кулаком очі. Він теж нічого нового про Гандзю сказати не міг. По-дитячому схлипуючи, твердив:

— Утік… І Довбня, його підручний, втік… А скриня була, так, невелика, у мішку з парусини… Де поділася — не відаю…

Нічого нового не могли додати й інші четверо а банди, захоплені під час короткого бою в яру. І Петришин бачив, вони кажуть правду. Вони чіпляються за життя, кожен сказав би все, що знає. Та знали ці шестеро не так вже й багато. Верховоди-бандерівці не любили ділитися з підлеглими своїми таємницями.

Наступного дня, кілометрів

за тридцять від Гнилого Яру, біля самого кордону, було виявлено зелену вантажну машину. На неї наткнулися в хащах поблизу болота сільські пастушки.

Хлоп’ята прибігли в село. Вислухавши захеканих пастушків, голова сільської Ради подзвонив в Остудів. Працівники Остудів-ського райвідділу міліції негайно зв’язалися з Верхокуттям.

Через дві години лейтенант Петришин, єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба прибули на місце.

“Студебекер” стояв у густій тіні дерев, загрузнувши колесами в болоті. Машина була порожня. Лише пробита кулею солдатська пілотка з п’ятикутною зіркою лежала на дні кабіни.

Арсен Петришин обійшов навколо машини, постукав чоботом по тугому колесу, скривившись від болю, що обпікав вогнем прострілену руку, похмуро запитав:

— Вона?

Гейко зітхнув, винувато відвів очі.

— Вона, товаришу лейтенант… Та сама машина…

“КГ-42”

1

— У залі кінотеатру “Глобус” знайдено шкіряну сумочку. В ній сто одинадцять марок і документи на ім’я Ельзи Поппель. Фрау Поплель викликана на десяту ранку.

— Далі.

— Зіткнення мотоцикла з легковим авто на Цейтунгштрасе. Мотоцикліст з переламом руки доставлений у клініку. Шофер авто неушкоджений.

— Розслідувати. Далі!

— Затриманий о дванадцятій ночі Пауль Артц, вісімнадцяти років, слюсар заводу друкарських машинок. Був напідпитку, добивався в жіночий гуртожиток хімкомбінату…

— Оформити справу. Далі! Оперативний черговий кримінальної поліції Баннер нерішуче кашлянув.

— Я вважаю, можна обмежитись листом в організацію спілки вільної німецької молоді заводу. Вчинок сам по собі…

— Робіть, як наказано. — Комісар поліції Гельмут Кюнт різко крутнувся в кріслі. — Далі!

— Останнє найголовніше. Справа незвичайна і, як мені здається…

Кюнт вколов Баннера поглядом сірих холодних очей, неголосно сказав:

— Без вступу і коментарів, Баннер. Якщо з неба звалився місяць, так і доповідайте: він звалився; розкололась земля, кажіть: розкололась. І не більше. Мене цікавить суть подій, Розумієте? Важливі події чи дріб’язкові — це будемо вирішувати потім. Продовжуйте!

— Слухаю. Отже, суть. Ротенплац, 9. Пограбування ювелірного магазину. Забито сторожа. Вартість викрадених цінностей визначається, Рослідування веде група Гошке.

— Все?

— Яволь! Так точно!

— Дякую, Баннер. Матеріали про ювелірний магазин лишіть у мене. Можете йти.

Рожевощокий черговий приклав руку до кашкета і вийшов з кабінету.

Кюнт повільно відкрив пачку сигарет, розім’яв одну, ретельно струсив крихти тютюну з темного піджака. Відкинувся на спинку крісла і з насолодою

вдихнув запашний дим. Здавалося комісара поліції зовсім не обходить усе те, що виклав у ранковому рапорті оперативний черговий. Навіть звістка про нічне вбивство та пограбування магазину не викликала на обличчі Кюнта ніяких емоцій. А подія, слід сказати, була незвичайною. Таких подій за останні чотири-п’ять років у місті Гранау не траплялося.

Докуривши сигарету, комісар поліції сховав залишені Баннером папери в шухляду письмового столу, легко підняв важкувате тіло з крісла і підійшов до вікна. Кюнт мав свої звички і не любив відмовлятися від них. Так було вже кілька років. Вислуховування рапорту про події минулої ночі. Сигарета. Чверть години біля вікна. Потім — справи.

З п’ятого поверху відкривалася широка панорама міста. Над ним здіймався легкий, прозорий серпанок. Сонячні промені лили позолоту на вкриті черепицею дахи будинків, іскрилися на политих водою тротуарах та брукованих вулицях, грали на шпилі високої кірхи. Поблискуючи лаком, склом та нікелем, внизу безшумно котилися “опелі”, “БМВ”, поспішали пішоходи, снували трамваї.

Відразу ж за зеленою стіною молодого парку починалися нові квартали. Чепурні котеджі з палісадниками та асфальтованими двориками вишикувалися рівними, як під шнур, рядами аж ген до залізниці, де в синюватій далині виднілися маленькі іграшкові вагони й паровози на запасних коліях.

Коли Кюнт вперше поглянув з цього вікна, перед ним відкривалася тоді зовсім інша картина. Тут і там стирчали закіпчені стіни зруйнованих будівель, сумно темніли мертвими провалами вибитих вікон, знесених дахів. Брудними латками рябів поколупаний асфальт. Купи цегли, шматки бетону і понівечені кістяки арматури лежали там, де стоять тепер будинки з мансардами і диким виноградом, на місці зеленого парку.

Тоді місто ще носило на тілі незагоєні рани. Після бурі, що пронеслася над Німеччиною, від старого Гранау з його готичними похмурими замками, баштою ратуші і кам’яними фігурами рицарів-мечоносців на площі залишилася тільки південна частина, де сірі-ли корпуси двох заводів, що належали концернові “І. Г. Фарбеніндустрі”. В години повітряних тривог і завивання сирен жителі Гранау сахалися, наче від зачумлеиого, саме від цього району міста. Із заводських воріт і вдень, і вночі гітлерівські офіцери виводили на схід колони критих брезентом машин із смертоносним вантажем…

Проте, бомбардуючи місто з повітря на протязі трьох діб, змішавши північні квартали з землею, екіпажі американських “літаючих фортець” чомусь “не помітили” головних об’єктів — заводів “І. Г. Фарбеніндустрі”, не скинули на них жодної фугаски. Щоправда, в ті дні ще невідомо було, чиїм військам — радянським чи американським — першим доведеться увійти в Гранау.

Але сталося так, що на вулицях Гранау з’явилися танки з червоними п’ятикутними зорями на баштах; в одному з уцілілих будинків розмістилася радянська військова комендатура. Згодом місто увійшло до складу Німецької Демократичної Республіки, і плани заокеанських опікунів концерну “І Г. Фарбеніндустрі” щодо заводів у Гранау пішли шкереберть.