Стріла Часу
Шрифт:
Це були останні слова Народженого Небом, які ми почули. Кабіна закрилася. Океан темряви насунувся звідусіль і погасив мою свідомість.
ПОВЕРНЕННЯ
…А потім, Оксано, знову звучала музика. Вона мчала через безконечність, несучи мене, мою свідомість на любу, рідну Землю… Коли я знову отямився і вийшов у коридор, то навколо все було біле-біле. Крізь прозору сферу корабля просвічували високі гори, широкі снігові масиви. Невже Земля? Де ми? В якій країні? Скільки часу минуло, як ми вилетіли звідси?
Незабаром
— Пройти десь по селу — всі собаки збіжаться, а баби будуть хреститися. Ну та робити нічого, достанемо якусь одежину. Головне, дізнатися, де ми…
В ніші, крім вбрання, лежали ще два прозорі циліндри рожевого кольору. Мабуть, це були своєрідні записи відкриттів, про які говорив на прощання Народжений Небом. Як же прочитати їх?
Забувши про те, що нам треба вибратися з корабля і знайти людей, ми почали розглядати циліндри. Вони були абсолютно суцільні, тільки з одного кінця виднілося щось кругле, схоже на кнопку. Професор поставив циліндр вертикально, натиснув на той виступ. Всередині дивної штуки спалахнуло світло. Нам здалося, що циліндр почав обертатися. Але то був тільки оптичний ефект. В горизонтальному напрямі побігли різнокольорові плями, вони поволі перетворювалися на цілком зрозумілі картини.
Перед нами пропливла серед космічного простору планета. Вона наблизилася, заповнила собою все. Ось уже це не планета, а безмежні води океану. Невідомий апарат проникає під воду. Прямо перед нашими очима заворушилися якісь одноклітинні істоти. Вони стрибали, плавали, ковтали одне одного. Потім залишилася одна мікроістота, схожа на амебу. Вона видовжилася, тоншала посередині і врешті розпалася на дві частини. Ті дві частини зростали, а потім знову розпалися на дочірні істоти. Так повторилося кілька разів.
Я здивувався. Що б це могло значити? Яке відкриття в тому, що мікроорганізми розмножуються, розпадаючись на дві частини. Це знає у нас кожний школяр. Я сказав про це професору. Але той, на мій подив, відмахнувся, захоплено спостерігаючи процес ускладнення первинних істот.
— Василю, це дуже цікаво, — вигукнув Іван Ігнатович. — Здається, я зрозумів… Тут проводиться така думка. Одноклітинні організми практично безсмертні. Вони розпадаються на частини без кінця, і жодна з тих частин не вмирає, якщо її ніхто не з’їсть. Адже вірно?
— Ну так, — згодився я. — А далі що? Це нам відомо…
— Ех, ви, ентузіаст! А ще мене обвинувачуєте в консерватизмі! Дивіться далі. Бачите, там уже утворюються багатоклітинні колонії організмів. Це вже перші складні мікроскопічні тварини. Бачите, вони вмирають! Жодна з клітин, які складають їх, не залишається жити! Даючи індивідуальність усьому організму, клітини втрачають свою індивідуальність. О, дивіться! Вони не мають можливості звільнитися від продуктів розкладу. Це і є причиною старості, а потім смерті… Чорт забери, дуже цікаво!
Справді, Оксано, це було досить цікаво. Я не хочу детально повторювати все, що ми бачили в циліндрі, тим більше, що я не зовсім ясно усвідомив бачене, але своєрідний фільм розповідав,
Другий циліндр більше зацікавив мене. Там розповідалося про перші космічні польоти астронавтів Осяйної, про конструкції досить складнях ядерних гравітаційних двигунів для міжпланетних кораблів. Ви знаєте, що я готував дипломну роботу якраз на тему ракетного палива, а тому й зрадів, ЩО Народжений Небом залишив нам такий цінний подарунок.
Оглянувши фільми, ми вирішили розвідати околиці. Треба було якось вибиратися з корабля.
— По-моєму, люк відчиняється автоматично, — сказав професор. — Давайте спробуємо…
Я згодився. Ми підійшли до кінця коридору. Справді, стіни сфери безшумно розійшлися. В лице нам дихнуло сухе морозне повітря, яскрава біла пелена снігу засліпила очі. Навколо громадилися вершини високих гір, внизу, в долинах, пливли череди хмар.
Ми переглянулися. Стало ясно, що корабель приземлився високо в горах. Що робити? Де знайти людей?
Професор почухав потилицю, оглянув свої ноги.
— Ясна річ, нам треба спуститися вниз! Але як? Без черевиків далеко не зайдеш…
Справді, ступати по камінню було боляче, бо наші «комбінезони», хоч і захищали від холоду, були дуже тоненькими і еластичними.
— Вибору в нас нема, — рішуче сказав я. — Ми не маємо ні їжі, ні взуття. Крім оцих циліндрів, забрати нічого. Треба негайно спуститися в долину і розшукати якесь поселення. А потім з допомогою людей повернемось до апарата.
Ну, а що трапилося далі, то… може, не варто й розповідати. Адже, люба Оксано, я обіцяв розказати вам про далеку планету. А те, що ми пережили, блукаючи по горах, можна прочитати в будь-яких записках альпіністів чи мандрівників.
Правда, нам не зовсім пощастило. По дорозі, спускаючись до перевалу, ми потрапили в сніговий буран, ледь-ледь не впали в прірву і зупинилися на широкому, вирубаному в скелі шляху. Далі йти було несила, і ми прилягли. Там нас і занесло снігом…
Опритомніли ми в лікарні. Виявилося, що нас підібрали китайці — члени геологічної експедиції. Апарат наш приземлився в Гімалаях, недалеко від кордону з Непалом. Ми відразу запитали про циліндри. Але китайці ніяких циліндрів не бачили. Напевне, ми загубили їх у тій хуртовині. Іншопланетні «комбінезони» вони теж викинули, коли переодягали нас. Коротко кажучи, нас вважали якимись божевільними, що втратили глузд після катастрофи. Проте вимогу відправити нас на Батьківщину виконали негайно.
Прибувши в Київ, ми зайшли в органи безпеки. Там в архіві була знайдена старезна справа про дивний випадок над Дніпром, коли зникли професор Діжа і молодий студент Горовий. Там є й твої свідчення, Оксано…
Літній, сивий полковник вислухав нашу розповідь, захоплювався, цмокав. Він навіть заздрив нам. Після кількагодинної бесіди він сказав:
— Все це досить дивно… але тепер, коли почалися міжпланетні польоти… Я думаю, це цілком ймовірно. Зверніться до Академії, хай вони вирішують, що робити далі… Бажаю успіху!