Стріла Часу
Шрифт:
— Ви так і не скажете, куди ж ми їдемо?
— Секрет. Сюрприз.
— Чи не попадемо ми знову в інший світ? — засміявся Діжа.
— Можливо. Ходімо.
Великий вестибюль вокзалу зустрів їх прохолодою. Не встигли вони ступити кілька кроків, як до Оксани підійшов чорнявий юнак середнього зросту. Він схвильовано поглянув на Василя, на Івана Ігнатовича, схопив Горового за руку.
— Ви Василь, правда?
— Василь, — розгублено відповів Василь. — Але я…
— Я теж Василь! — радісно сказав юнак. — Мені
Горовий повернувся до Оксани, якось непевно посміхнувся.
— Це… ваш Василь?..
— Так, друже. Це мій син.
Голос жінки був спокійним, але Горовий помітив, що вона хвилювалася.
— Перший сюрприз, — додала вона. — Але хіба ви не раді?.. Горовий докірливо поглянув на неї, міцно потис руку Василя Гнатенка.
— Здрастуй, брате…
Очі Гнатенка зволожилися, обличчя запаленіло.
— Спасибі. Спасибі вам…
Горовий удавано сердито махнув рукою.
— Яке «вам»? Чому «вам»? Ходімо в буфет, чорт забери, як казав професор Діжа, і вип’ємо на «ти»…
— Е-е, Василю! — вигукнув Діжа. — Професор Діжа вмер. Хіба я не такий же, як ви? Я теж хочу випити з вами на «ти»! Адже в нас тепер одна дорога?!
— Згоден! — радісно відповів Горовий.
Два Василі схопили Оксану попід руки і помчали до буфету-автомата. Діжа оглянувся, цмокнув здивовано.
— Ти диви… Нікого нема. Повне довір’я. Може, вкрадемо що-небудь? Як-не-як, а ми ж люди з минулого!..
— Досить жартів! — скомандував Горовий. — Оксано! Як тут що брати?
— Я знаю, — сказав Василь-молодший. — Ось тут добре біле вино. Беремо бокал, натискуємо кнопку. Готово. Давайте Другий бокал. А ось тут виноград, цукерки… Прошу.
Вино заіскрилося в бокалах, заграло золотими барвами в сонячному промені, який падав через прозору стелю. Оксана, відступивши до дверей, з якимось трепетом дивилася на те, що відбувалося. Це ж зустрілися люди трьох поколінь! І всі троє юнаки. Щось символічне було в дивному поєднанні, що сталося завдяки випадку. А може, це й не випадок? Може, то передвістя безсмертя, що гряде в майбутньому?
Задзвеніли бокали. В тиші минула хвилина. А потім пролунали схвильовані слова:
— Будь здоров, Василю!
— На щасливу дорогу, Василю!
— На вічну дружбу, Іване!
У хор їхніх голосів вмішався дзвінкий голос Оксани:
— Ідіть к чорту!..
СТРІЛА, НАЦІЛЕНА В НЕБО
З плоского даху готелю відкрився чарівний краєвид на лівобережний Київ. Червневе сонце немилосердно палило, над землею пливло голубе марево. Дніпро широко розлився між берегами, затопивши канали гідропарку на Трухановому острові. В імлі бовваніли зарості високих, кучерявих дерев, рожеві куполи будівель, а ще далі — арки мостів. Ліворуч виднілася вдалині гігантська гребля гідростанції, звідти насувалася
Василь перевів подих, якось по-дитячому засміявся — щасливим, бездумним сміхом.
— Чого ти? — здивувався Діжа.
— Ну як ти не розумієш? Я від радості… Минуло всього чверть століття… і такі зміни! Жаль тільки, що ми не брали участі в цій прекрасній роботі… Погляньте! Земля молодіє, молодіє просто на очах, як і все навколо…
Кинувши погляд на Оксану, Василь запнувся. Сиве волосся її так яскраво блищало на сонці! Недоречно він сказав про молодість!
Та жінка спокійно повернулася до Василя, усміхнулася.
— Жаліти не треба, Василю. Попереду довгий і важкий шлях. Щастя треба шукати не в епосі, а в самому собі…
Василь-молодший жартівливо пригорнувся до матері, поцілував у щоку.
— Ти чомусь стала говорити загадково, символами, матусю…
Горовий хутко одвернувся, щоб приховати болісну гримасу. Ні, не загадково говорила Оксана. Все дуже ясно. Невже вічно їм носити трагедію минулого в серцях, каратися за не вчинену вину?!
Він рішуче підвів голову, ясно і щиро глянув на Оксану.
— Так який же ще сюрприз чекає нас?
— Навчися терпіти, хлопче, — жартівливо погрозила пальцем Оксана.
Гнатенко підійшов до матово-зеленої стіни, натиснув якийсь важілець. Частина стіни розсунулася, відкриваючи велике приміщення, де стояло кілька вертольотів.
— Ангар на даху готеля? — вигукнув Діжа.
— Яка дивина! — насмішкувато відповів Гнатенко. — Здається, ще тоді, чверть століття тому, були такі штуки. Ось ця машинка моя власна, сам конструював, сам будував. У школі астропілотів…
Горовий підійшов, захоплено оглянув мініатюрний апарат.
— Заздрю, їй-богу, заздрю. А енергія?
— Атомні батареї.
— Але чому гвинт? Адже я бачив вертольоти, що використовують стиснуте повітря…
— А мені подобається гвинт. Безпечніше… Ану, допоможи, Іване, викотити. Це зовсім легко… От бачиш! Ну, друзі дорогі, сідайте!
Оксана сіла поряд з сином, біля крісла пілота, а Діжа примостився коло Горового. Незадоволено покрутивши головою, професор виглянув в ілюмінатор.
— Щось тіснувато. Чи понесе ця бабка чотирьох чоловік?
— Не бійтеся, вона й слона понесе! — весело гукнув Гнатенко.
— Так то ж слон, а то Діжа! — ущипливо зауважив Горовий. — Діжу, може, й не понесе!
— Прошу без натяків! — огризнувся Іван. — Я все ж таки професор який-небудь!
— Колишній! — засміявся Горовий. — А тепер ти, брате, бродяга без роду і племені.
Загальний сміх змішався з шумом гвинта. В ілюмінаторах блиснула стрічка Дніпра, колихнулися мости, святий Володимир. Апарат швидко набирав висоту. Внизу промайнули квартали Дарниці, з’явилася широка стрічка шосе, заповнена мініатюрними цятками машин.