Твердиня
Шрифт:
Якби у Левка спитали, навіщо він це зробив, він би не знав, що відповісти. Так, він піддався незрозумілому імпульсу і взяв балончик. Він порушив найголовнішу заповідь неписаного кодексу поведінки бекпекерів: присвоїв річ, яка належала іншому бекпекеру. Простіше кажучи, вкрав. Проте докорів совісті Левко не відчував. У глибині душі він знав, що, беручи до уваги вечірню пригоду, Калеб буде тільки радий позбутись балончика. Навряд чи канадець здійме галас, виявивши пропажу. Крім того, Лео вважав, що канукам настільки сильний засіб самозахисту, образно кажучи, до задниці. Ще жодного разу з часів зародження туризму в Перу гірська пума не
Та й зрештою, як казав старий Джордж Карлін: [88] «If police didn’t see it, I didn’t do it». [89]
XXXII
28 липня 2012 року, 00:16 (UTC-5)
Хостел «Samay Wasi Youth»
«Samay Wasi» спав. Світло горіло лише в одному вікні.
Левко з Семеном сиділи на ґанку хостела, потягуючи пиво «Cusque~na». Було холодно, проте із зали досі не вивітрився запах газу, тож хлопці вирішили за краще мерзнути.
88
Джордж Карлін (1937–2008) – американський комік у жанрі стенд-ап камеді, актор і письменник, володар чотирьох премій «Греммі» і премії Марка Твена.
89
Якщо поліція не бачила – я цього не робив (англ.).
Приятелі довго сиділи мовчки, потім Сьома озвався:
– Якби він помер, я б скасував експедицію.
Левко подумав, що то був би не найгірший варіант. Не смерть Едді, ні. А скасування експедиції.
– Поганий знак?
– Типу того. – Росіянин приставив горлечко до губ, перехилив пляшку (центральна частина якої відтворювала кам’яну інкську кладку) і сьорбнув.
– Що кажуть лікарі?
– Сьогодні під наглядом, завтра зранку випишуть. – Помітивши, як брови українця здивовано полізли вгору, Семен пояснив: – Набряк Квінке – це не хвороба, це криза. Якщо кризу подолали, пацієнт встає і йде.
– Ясно…
– Куди ти зник… ну, коли ми притягли Едді в клініку?
– А… – Левко махнув пляшкою у повітрі, показуючи, що нема про що говорити. – Здалося, що побачив знайомого.
– Тут? У Перу?
– Ага.
– І що?
Українець завагався, міркуючи, чи не розповісти про свої підозри. Не відважився:
– Помилився.
– О’кей. – Сьома здвигнув плечима, одночасно опустивши кутики губ. Він усе одно не розумів, чому Левко не повернувся в «Cusco Medical Assistance» після того, як усвідомив, що обізнався. – Допив?
– Так. – Левко одним махом вихилив рештки «Cusque~na».
– Пішли. Завтра рано вставати…
XXXIII
Рано-вранці 28-го п’ятеро мандрівників сіли на автобус до Пуерто-Мальдонадо, куди успішно прибули в розпал дня, провівши сім з половиною годин у дорозі. Останні двісті кілометрів вони мали приємність спостерігати південну крайку лісів Мадре-де-Діос, уздовж якої звивалося шосе С30. Подекуди, коли сріблястий триосний
Підшукавши нічліжку на одну ніч, вони розділилися. Ґрем, Ян і Сатомі подалися на ринок докуповувати необхідне для подорожі спорядження (продукти, чотири мачете, похідне взуття тощо), а Левко з Семеном заспішили на пристань шукати човняра, який знає сельву і який погодився б відвезти їх до скелі, яку Ґуннар Іверс позначив як Голова Папуги, чи хоча б достатньо далеко, щоб переконатися, що кліфу в формі папужої голови не існує і вся історія про Паїтіті – вигадка.
Сьома і Лео пішли по хатах уздовж причалу.
Мачігуенга зустрічали їх непривітно (на відміну від більшості інших міст у Перу, де білий турист є основним джерелом доходів місцевого населення і, відповідно, радо вітається, економіка глухого містечка Пуерто-Мальдонадо мало залежить від приїжджих, рідко коли хтось шукає човен і провідника, щоб піднятися так високо по Такуатіману, що відчутно позначається на сервісі), вислуховуючи пояснення росіянина з відвертою нехіттю. Правда, апатію наче вітром здувало, щойно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Ґуннарової карти. Очі індіанців дико розширювалися, секунду вони витріщались на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розвертались і йшли геть. Один з човнярів, який не вшився після першого погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, що їх п’ятеро і вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, як і його колеги: подивився на хлопців, як на божевільних, і дезертирував від гріха подалі, бурмочучи щось на мішанині іспанської, кечуа і nomatsigenga, одному з діалектів мови мачігуенга.
– Я зрозумів, – сказав Сьома, провівши індіанця очима, – це через Паїтіті. Їх криє від однієї назви.
– Думаєш?
– Упевнений. Сховай копію карти і дістань одну з роздруківок з Google Maps.
Левко послухався, і наступна розмова вийшла змістовнішою.
– Добрий день, сеньйоре! – привітався Семен іспанською.
Невисокий босоногий мачігуенга з круглим лицем і без двох передніх зубів відповів ледь помітним кивком.
– Ми шукаємо човен, щоб піднятись угору по Такуатіману.
Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуляючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу:
– Куди?
Левко розкрив роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-білому принтері, тому навіть для людей, що звикли користуватися Google Maps, там було важко щось розібрати. Ліси Мадре-де-Діос виглядали великою чорною плямою.
– Сюди, – ткнув пальцем Сьома.
– Що це?
– Карта.
Човняр розгублено почухав голову.
– А вам далеко? – з підозрою спитав він.
– У нас є координати.
Насправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути в праву притоку, але Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Мальдонадо навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію, і не прогадав: чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, хмурячись, відвів очі.
– Як далеко? – повторив він запитання.
– Триста кілометрів.
– По Такуатіману?
– І одній з приток.
– Це далеко. Це за Проґресо. Туди ніхто не плаває.