Улюбленець слави
Шрифт:
Джім, дізнавшись про Честерові рішення від тітоньки, прислав мені з Африки — вперше за півтора року — сердитого листа, де писав, що за відсутність у Тома пристойної освіти нестиму відповідальність я. Дивно й інше (бо досі Томова доля його майже не обходила): він написав кузенові Вілфреду, питаючись, чи можна йому повернутися до Англії. Звісно, тут був натяк на те, щоб той віддав його борги, передусім «борги честі», сплатити які Честер зумисне відмовився, аби закрити Джімові шлях додому (принаймні так ми гадали).
На той час Джім відбув в Африці вже цілих два роки — і розкошував, як міг, втішаючись життям.
Його застава називалася Датчінлуга, а плем'я, підвладне Джімові, звалося луга. Тубільці носили на тілі лише сплетений з трави кошичок, що нагадував наперсток. Були вони канібали, проте їли тільки людей з інших племен і їздили верхи на поні без сідла. Джім похвалявся, що «ніколи не бачив таких гарних хлопців» і що «скільки б там не базікали пани професори про європейську цивілізацію, на цих землях своя цивілізація і своє життя, щасливіше, ніж у всіх професорів разом узятих».
Ці листи страшенно дратували тітоньку Леттер; вона казала, що це дуже схоже на Джіма — пристати в джунглях до зграї людожерів замість того, щоб звернути на себе увагу уряду й посісти якусь іншу посаду. І додавала: як там Джім не лає європейську цивілізацію, а проте відпустку захотів відбути в Каннах. Але попри все те Джім не дуже страждав на своєму «засланні» й лише іноді ремствував на те, що хоч половина зароблених ним грошей і осідає в кишенях кредиторів, не бачити йому ніколи старенької Англії; він, у всякому разі, не має наміру вертатися додому, доки перед ним закриті двері клубів та доступ на іподром. Лише тепер (це доказ того, яке значення він надавав проблемі «пристойної освіти» для Тома) він вирішив остаточно розквитатися з боргами. Він написав мені, що вся відповідальність за хлопчика лежить на мені (я й сама почувала себе у боргу не лише перед Томом, але й перед Джімом), і питав, що собі думають кузени: «Їм варто лише раз плюнути, щоб витягти мене звідси, аби вони цього забажали».
Я показала листа Слептонові та Вілфредові й сказала: ганьба, адже Джім не може повернутися до Англії лише тому, що він людина честі. Вони вислухали мої сентенції вельми співчутливо й пообіцяли «щось зробити»,— втім, не тому, що вважали Джіма мучеником, а вочевидь тому, що він, на думку Слептона, «порозумнішав».
І справді, кілька найдрібніших боргів Джім виплатив сам. Єдине, на що він витрачав гроші,— це на старі армійські ковдри для «своїх вождів», та ще на поні й мисливські ріжки, які він виписував з Європи, щоб його «хлопці» могли «як порядні люди» полювати на шакалів.
Помалу-малу й інші почали ставитися до Джіма зі співчуттям. Людям властиво міняти на краще свою думку про людину, коли вона «у вигнанні». А тут іще й протягом останнього року газети надрукували низку статей про збройні сутички в Нігерії, і публіці, яка вже відпочила від героїв минулої війни, потрібен був новий об'єкт для культу. Отож вона почала всіляко підносити «самотніх піонерів Pax Britannica [11] .
Вілфред вже був майже залагодив усе з кількома Джімовими «кредиторами честі», але тут сталася подія, що перевернула всі наші плани.
11
Pax Britannica -
58
То були вибори 1905 року, «катастрофа», коли ліберали до ноги розбили торі (Честер, якого висунув Тарбітон, здобув перемогу більшістю понад дві тисячі голосів — цифра просто нечувана впродовж усієї історії міста!) і сформували новий уряд, який пообіцяв провести ряд соціальних реформ. Честер одразу ж посів місце заступника міністра кам'яно-вугільної промисловості,— посаду дуже важливу, оскільки міністр входив до палати лордів. Честерові випадало представляти міністра у палаті громад, він мав там виголошувати промови від його імені.
Напевне, важко сьогодні й уявити, який ефект справила ота «революція» навіть на таких цілком розважних людей як Вілфред. Проте правда полягала в тому, що це була саме революція. Радикальні лідери на зразок Ллойда Джорджа (Честер завжди ставився до нього з деякою підозрою, вважаючи не дуже сталим у своїх принципах) направду воліли переробити країну на новий лад, створити, так би мовити, «патріархальну державу», яка прибрала б на себе батьківську місію опікуватися знедоленими, місію боротьби з хворобами й злиднями.
Все це різко суперечило вчорашнім уявленням про те, що може і чого не повинна робити держава. Навіть старі ліберали заворушилися й заговорили про те, що так недовго й скотитися «до економічної кризи й диктатури».
Головне ж —«у повітрі запахло» великими змінами. Я помітила ознаки цього навіть у нас в дитячій кімнаті. Нянька запитала мене (вона почала забувати, що Селлі треба вчасно міняти мокрі панчохи), чи то правда, що «армію розпустять»? Її брат служив у війську і боявся втратити місце.
Вілфред ще раніше домовився зустрітися з Честером і поговорити про наші «родинні справи»; звісно, я знала — йдеться про вироблення нового плану допомоги Джімові. Тепер Вілфред надіслав Честерові вітання, підкреслюючи свою радість з приводу тріумфу, щирого, як і він, «західняка» [12] , і вони зустрілися того ж дня.
Згодом я дізналася (не від Честера, звісно,—«кузени» проговорилися), що дійшли вони такої угоди: Джімових боргів назагал не варто тепер виплачувати, бо повернення до Англії було б «не в його інтересах».
12
Жителі західних графств Англії вважали себе «аристократами за походженням», власне британцями.
Очевидно, то була одна з тих «мовчазних оборудок», якими Честер снив удень і вночі. Відтоді вони з Вілфредом розпочали багато спільних справ. Звичайно, посівши в міністерстві керівне крісло, Честер змушений був одмовитись від директорства у компаніях, де він однак залишився солідним вкладником; крім того, він був акціонером двох приватних фірм,—крамниці Гулда (після замирення Честер вклав туди чималий капітал) і невеличкої машинобудівної компанії, що випускала насоси. Він заощадив силу грошей для цієї компанії і для компанії Гулда, домовившись з Вілфредом про те, що їхні агенти не перехоплюватимуть один в одного товар.