Улюбленець слави
Шрифт:
На слові «вчителі» Честер підскочив, як обпечений.
— Сподіваюся, ти не маєш наміру знову почати розмову про закриту школу? — сказав він.— Здається, ми вже покінчили з цією злополучною проблемою?
— Я вже бозна-відколи не згадувала про школу.
— Так, але ти думаєш про неї, мрієш, сниш нею, весь час наводиш на неї розмову й підкладаєш шкільні проспекти та журнальні публікації про школи мені на письмовий стіл і диван.
— Але ж, Честере, я й справді дуже вболіваю.
— Не дужче, ніж я! Сказитися можна! Кажу тобі, піти на це я не можу! То був би злочин! Ну
— А ти просиш мене віддати Тома у жертву твоїм принципам. Що я йому скажу, коли він виросте й зрозуміє, що його виховували не так, як інших... і виключно через якусь там політику?
І тут я побачила, що на цих моїх словах він почервонів... То було для нього щось нове, і це його вразило. Я відразу ж додала, що, звісно, розумію, як йому нелегко, але, може, він дозволить мені вирішити цю справу на власний ризик: адже не заперечуватиме ж він, що у таких речах треба давати всім свободу вибору.
— Безумовно! — миттю погодився Честер. І це було зрозуміло, він щиро вірив у свободу.
— А я, виходить, не можу мати такої свободи вибору?
Моя сміливість просто ошелешила Честера, і я, вирішивши скористатися перевагою (як за дитячих літ, коли ми билися з Джімом), сказала:
— Ти весь час тільки й говориш про те, що даєш мені право вибору, та мені, очевидно, вільно вибирати виключно те, що годиться тобі?
— Даруй, але це не так.
— Тоді на чому ж ми не сходимося?
— Річ не в тому, що я вважаю правильним, а в тому, що є таким насправді. Ти ж не хочеш сказати, що класова нерівність — явище цілком нормальне?
— Я цього не казала й не кажу, але вона існує, і не можу погодитися з тим, щоб Томове життя було зіпсоване лише тому, що нам хочеться зробити вигляд, ніби цієї класової нерівності нема й в природі.
Тут Честер завівся й обурено заговорив про те, що можна вважати нормальним у цьому світі, а що — ні, і, врешті решт, забив мені баки своїм монологом. Лише через годину по тому я згадала свої аргументи про те, що він позбавляє мене свободи вибору й не думає про Томове майбутнє.
Це, до речі, дуже звичний прийом досвідчених дискутантів. Я неодноразово чула, як Честер розбивав своїх опонентів, відводячи їх убік від теми суперечки і відповідаючи на питання, якого вони не ставили. А якщо вони починали заперечувати, він привселюдно звинувачував їх у тому, що вони чіпляються до дрібниць, самі не знають, чого їм треба і взагалі навмисне все заплутують.
Відчуваючи, що він хоче проробити цей трюк зі мною, я сказала, може, не надто ввічливо:
— Облишмо цю розмову, продовжувати її нема сенсу, ти все вивертаєш на свій лад.
Він мало не підскочив від обурення. Але я не дала йому й рота розтулити, швидко сказавши, що не промовлю більше ні слова, питання вирішене: чи не буде він такий ласкавий гукнути сюди Моллі, я повинна переодягнутися до званого обіду.
Увечері, коли ми повернулись, я була в такому розпачі, що мені несила було його бачити, і я зразу ж лягла (Честер завжди заходив спершу до свого кабінету подивитися, чи нема там якої записки від Бутема про
— Ти справді хочеш випити снотворне? Але ж ти ніколи не приймаєш свої пігулки три рази підряд.
То була правда, я боялася звикнути до наркотиків. Я відповіла, що вирішила зігнорувати своє правило, бо інакше не засну, а мушу будь-що заснути. І Честер вийшов, кинувши на мене погляд, сповнений ненависті. Він так мене жадав, що часто ладен був убити.
Мене охопив відчай. І не встигли за ним зачинитися двері, як я взяла з нічного столика коробочку зі снотворним і ковтнула заразом шість пігулок. Я проспала двадцять дві години і мало не вмерла, бо, судячи з усього, і в одній пігулці була досить велика доза. Вранці Моллі, перелякана тим, що не може мене добудитися, послала по Честера, він викликав двох лікарів, і їм тільки ввечері вдалося привести мене до тями.
Честер з переляку мало не збожеволів. Я ніколи ще не бачила людини в такому стані. Коли я прийшла до пам'яті, він стояв навколішки біля мого ліжка, не зводячи з мене очей; рот у нього був відкритий, брови задерті вгору, обличчя перекошене, ніби його грець побив.
Побачивши, що я прокинулась, він одчайдушно скрикнув і почав обціловувати мене, а потім обурено закричав (в голосі у нього бриніли сльози,— як у дитини, якій ви надавали ляпанців, і тепер вона вас ненавидить):
— Як ти могла? (Щоки йому запали й стали блідо-сині; враження було таке, ніби він тиждень голодував). Чом ти не сказала мені, що з тобою коїться?
Я відповіла, що то просто нещасливий випадок. Та він іще дужче розсердився й роздратовано обірвав мене:
— Ні, ні, далі так тривати не може. Хоч раз у житті скажи мені нарешті все як є.
— Я так втомилася сперечатись...
— Сперечатись? Але з ким? Може, ти хочеш звинуватити у всьому мене? Та ти розумієш, що накоїла? Що могла накоїти? Тобі завжди було байдуже, що в мене на серці.
Він так побивався (і був такий до краю нервово збуджений,— признаюсь, ми обоє плакали й ридали, ніби з нами сталось жахливе нещастя), що я злякалася за його здоров'я й почала запевняти Честера, що й на думці не мала вкорочувати собі віку чи робити щось таке ж безглузде. Мені було страшенно неприємно, що він підозрює мене у такому негідному вчинкові.
Нарешті (я була дуже слабка й мені хотілося «вилити свої почуття») я піддалась на його благання й призналася, що хотіла заснути й спати, спати, спати, а там будь що буде.
І припустилася помилки. Честерові ні за що на світі за жодних обставин не можна говорити правду — він умить її домислює.
Він негайно ж кинув:
— Це одне й те саме. Я так і знав.
І доки я подумки йому заперечувала, він додав:
— Це дуже схоже на тебе.
Честер вивільнився з моїх обіймів, підвівся й пильно подивився мені в очі: