Улюбленець слави
Шрифт:
Отже, хоча Честер і пішов з директорства, йому однаково треба було й надалі підтримувати зв'язки з бізнесом,— на той випадок, якщо уряд після нових виборів знову зміниться, і він, Честер, муситиме повернутися до попередніх справ. З іншого боку, його поради,— при теперішніх Честерових зв'язках,— набирали для компаній більшої ваги (хоча, звісно, він ніколи не розголошував їм службових таємниць).
Можна тлумачити й так (тітонька, обурена тим, що Джімові дорогу назад відрізано, саме так і висловилась!): Вілфред змінив свою думку про Честера, коли той несподівано вибився в люди й зробився впливовим, бо дружба з ним важила тепер для Вілфреда куди більше, ніж уся доброзичливість занепалого клану Леттерів. І все, що я написала про те, як респектабельні люди злякалися тієї «революції», очевидно, підтверджувало
Але, хоч я й дуже сердилась тоді за все те на Вілфреда, мені й на гадку не спадало повторювати вульгарні вигадки (легше від того нікому б не стало), нібито всі політичні діячі дбають лише про свої інтереси. З власного досвіду знаю, що це неправда. Просто всі вони, як один,— дуже «практичні» люди, і намагаються з усього «вичавлювати собі якомога більше користі». Пригадую, один броварник, зустрівшись з Честером,— він був радикал, навіть республіканець (і досить фанатичний!),—всіляко намагався підбити Честера інкогніто відвідати одну з його пивниць; він аж зі шкури пнувся, аби довести Честеру, які корисні пивниці для бідняків. Його лякала думка про те, що Честерові раптом заманеться всупереч реальним фактам підтримати бозна-яку «безглузду теорію» проти «грішних броварників».
Багато людей, які раптом стали нашими друзями й наввипередки запрошували до себе в гості, не мали ніякого відношення до політики. От хоча б діти. Наші Том і Селлі відбою не мали від запрошень до них на свята. Дівчатка метушилися навколо Тома, а хлопчаки загодовували цукерками Селлі, яка й не уявляла, що таке радикал.
Тітонька все буркотіла, мовляв, за маленькими міс стоять їхні матусі, котрі тільки й думають, як би їм підчепити хитрощами багату здобич; а у хлопчиків є татусі, що теж сподіваються вигоди. Але тітонька схильна до риторики, тож не в усьому їй можна вірити; мені здається (хоча сперечатися не буду: деякі матусі починають дуже рано полювати на годящого зятя), навіть незначна слава (а ім'я Німмо на той час уже дещо важило!) викликає у людей жвавий інтерес і цікавість. І матері цілком природно шукають для своїх дочок якщо не «вигідних» женихів, то «пристойних» друзів, які згодом виростуть у «пристойних» шанувальників; а дівчатка кидали на Тома романтичні погляди не тільки через його блакитні очі, а й тому, що чули постійні розмови батьків про Томову родину. Що ж до молодиків і підстаркуватих джентльменів, які запрошували чотирьохрічну Селлі на чай до Гантерів, я певна, більшість із них робили такі широкі жести тільки тому, що були ревними прихильниками Честера й ставились до Селлі, наче придворні до принцеси — звичайно, таке порівняння дуже перебільшене. Я відкрила для себе (і це відкриття дуже мене зацікавило, бо дізнатись про таке з романів, досить цинічних, про «вищі кола» та про «політиків» я не сподівалася): чимало людей з поміж найенергійніших та найрозумніших, які сягнули висот у політиці чи бізнесі, прихильно ставляться і навіть по-своєму люблять перспективних молодиків (а Честерові навіть тепер було всього сорок три) і прагнуть зустрічей з ними виключно з вродженої допитливості, й навіть допомагають їм безкорисливо, не розраховуючи на якийсь зиск (принаймні для них це не головне).
Суть у тому, що розумних людей приваблюють люди розумні, а тих, що належать до світських кіл, тягне до людей оригінальних, незвичайних. Я навіть чула, як один з провідних лідерів торі (герцог N.) нарікав на те, що з «цими демагогами» стало неможливо боротися, бо варто лише імені котрогось із них з'явитися на першій сторінці «Таймсу», як котрась із герцогинь відразу запрошує його на уїк-енд і сама ж розносить це «згубне сміття» по всьому графству.
Отож цілком природно було сподіватися, що людину такої щасливої вдачі як кузен Вілфред привабить Честерів успіх, а Честерові вельми імпонуватиме розумний і завше добре поінформований Вілфред.
Честерові він справді сподобався. Йому було приємно зійтися з ним у поглядах на значення громадських парків для належного відпочинку, а також на потребу поліпшити людям житлові умови. Він казав, що Вілфред — розумний хлопець. Вони взаємно заприязнилися.
А коли Честер (поділяючи думку тітоньки) зауважив, що Вілфред, цілком природно, теж хоче «урвати свій шмат від солодкого пирога» і (піддражнюючи мене) додав,
Та він аж зайшовся від сміху і, вщипнувши мене за підборіддя, похвалив за те, що я, мовляв, віддана родичка. Він був цілком переконаний, що всі його нові друзі тільки й думають, як би його «обшахрувати» або втягти «у свої грабіжницькі зграї».
Але тепер він уже не стільки розводився про все це (і мені наче камінь з душі впав), скільки посміювався; з усього було видно, що «ці маленькі ігри» його вже не обурювали,— адже він «усіх їх бачив наскрізь».
— Я не такий уже й зелений у цих справах, як вони гадають, не такий уже й простак, хіба ні, моя люба? — сказав він якось увечері, коли я показала йому запрошення від одного вугільного магната, що просто засипав мене компліментами, захоплюючись «залізною хваткою мого чоловіка у високо технічній та складній галузі індустрії». Та не встигла я запевнити Честера, що він і справді аж ніяк не «зелений» у цих справах (іще років п'ять тому він без таких моїх запевнень не міг обійтися), як він вибухнув сміхом і став по-особливому лагідний і ніжний зі мною.
А я мимоволі подумала, що тепер його не дуже непокоять усі оті «класові змови», і тому він уже не такий вразливий у стосунках зі мною. Я хочу сказати, що він почав ставитися до мене простіше, майже без напруження, не скипав і не кидався на мене звіром через нашу «протилежність поглядів», не говорив (і не натякав, як раніше): «Ну, тоді я не джентльмен!»
Мені подумалося, що коли чоловіки приходять до влади, то сам цей момент можна порівняти з виходом із тунелю, прокладеного в горах (бо поки ви підіймаєтесь у череві гори, то нічого під землею не бачите); перед вами внизу, біля ваших ніг розстилається широченний світ, на який ви дивитеся тепер новим, зачудованим поглядом, під новим кутом зору. У таких випадках міняються геть усі пропорції!
Честер побачив світ, який лежав біля його ніг. І хоча він і досі вірив у «класові змови», однак був певен, що зможе взяти гору над ними. Ось чому (а зовсім не через «згубний» вплив грошей) ми почали відтоді виїздити на великі світські «вечірки», запрошувати до себе «важливих» людей, а також зрідка бувати в опері (у Тарбітоні це вважалося мало не злочином). Адже для Честера, тепер уже важливої персони, а він мав вплив у найвищих колах (і тільки такий вплив чогось вартий), усі ті вечірки й розваги мало що важили порівняно з тією відповідальністю, яку накладала на Честера його посада.
Крім того, тепер нам не бракувало грошей. Ми приймали гостей на широку ногу й Честер вимагав (хоч він і далі вів усі рахунки, а Бутем платив за мої туалети, навіть за білизну), щоб я була гарно й модно одягнена.
59
Для мене, звичайно, головна зміна полягала в тому, що я стала дружиною політичного діяча, який не просто йде вгору, а наблизився уже, так би мовити, до вершини. Газети друкували мої фотографії, а один маляр навіть виставив в Академії мій портрет; вельми практична людина, він хотів у такий спосіб одержати від «нової влади» солідне замовлення. Наважуся сказати, що мені заздрили: я мала визначного чоловіка, який мене обожнював; так усі вважали. Честер і справді ніколи ще не бував зі мною такий щедрий і уважний, як тепер.
Та водночас зросла і його вимогливість до мене, й не лише у приватному житті; значно більше це торкалося життя світського, моїх громадських обов'язків. Наші дні були розписані візитами, балами, прийомами, офіційними сніданками, де мені було відведено роль «чарівної місіс Честер Німмо», надзвичайно цінної окраси для «віталень нового уряду, якому так бракує політичних постатей і розкішних маєтків торі».
Мені доводилось достеменно пнутися зі шкіри, щоб виправдати цю ідіотську репутацію (сфабриковану головним чином журналістами-радикалами, друзями,— не виключено, що й він доклав до цього рук!), бо не впоратися з відведеною мені роллю означало б зіпсувати «громадську думку» про Честера, а хіба можна скривдити людину, з якою у вас війна, хай навіть суто «моральна»?