Улюбленець слави

Кері Джойс

— Даруй, Томе, то було твоє власне бажання: ти сказав, що хочеш повернутись у Бакфілд, коли вийдеш у відставку.

— Знаєш, я людина нестійка, мінлива, і мені вже розхотілося залишатися в армії.

— Ти ж сам обрав армію. І, зрештою, що тобі світить іще, коли не Бакфілд?

— Бідна матусенько! Навіщо так хвилюватися? Якось воно буде. А поки що я, мабуть, заслужив право хоч трошки відпочити й розважитися після такої війни,— звісно, якщо воно взагалі в мене буде, це кляте «після».

Він ніжно поцілував мене, і мені забракло сил з ним сперечатись. Крім того, у глибині душі я відчувала, що хлопчикові й справді треба хоч трохи розвіятись.

Того ж дня під час ленчу він сказав нам, що, «на превеликий жаль»,

пообіцяв друзям зустрітися з ними перед від'їздом до Франції (насправді, як розповіла нам телеграфістка з пошти, Том ще на світанку відбив «друзям» телеграму: «SOS! Гину!») і вже наступного ранку п'ятеро «друзів» (два молодших офіцери і троє дівчат приїхали до нього з Лондона у величезному червоному авто з білою лінією на капоті і з приплескуватим верхом,— таким низьким, що вони змушені були виповзати з машини мало не рачки.

105

Досі не можу забути, якою стала для Бакфілда ця машина з лондонськими дівоньками. Всі троє були яскраво «наквацяні» — губи й щоки; а в наших краях ніхто ще такого не бачив, аби жінка ходила з таким розмальованим обличчям, і розмальованим одверто напоказ. Таке могла дозволити собі хіба що повія, та й то найдешевша.

Звичайно, і в нас нова косметика поступово входила в моду, але повільно, і першими на неї зважились дівчата нового типу, з тих, що їздили до солдатів у табори, і, по суті, були тими ж повіями, тільки — поки що не професійними, повіями-аматорками. Проте хутко, за якихось два-три місяці (слід відзначити, що це були останні місяці війни, коли почало раптом здаватися, що ми переможемо) ця мода поширилася по всіх містах.

Складалося враження, ніби чума розпусти охопила всю націю, і це лише посилювало Честерову й Джімову осоругу до цих «жовторотих».

Навіть я, приголомшена, спитала тоді в Тома, що сталося з Мей Бонд, чому вона так змінилась, і де вона відкопала таких друзів. Як завше, Том відбувся жартом, назвавши мене «смішною старенькою». Ми не бачилися з ним аж до його від'їзду на фронт, а коли за три місяці війна закінчилася, він, демобілізувавшись, відразу ж знову злигався з цією компанією, щоб, за його виразом, «добренько гульнути».

Ті, кого дивує цей повний занепад усіх моральних норм після війни, забувають, як важко було людям пережити раптовий перехід від жахливої безвиході навесні 1918 року до перемоги восени. Всім хотілося пожити собі на втіху: людям урівноваженим — повернутися додому й подумати на дозвіллі, а жвавим і веселим — вдарити лихом об землю. Солдати втікали з армії, у деяких військових частинах вони мало що не самі себе демобілізовували. Дисципліна сиділа їм в печінках, офіцери не могли нічого вдіяти — намагатися навести лад було небезпечно. Та й самі офіцери у переважній своїй більшості втомилися від «муштри» та «статутів». Цілком несподівано ознакою доброго тону стало глузувати з «кокард і фраків» (тобто з державних діячів, що носили фраки) і взагалі з усіх, хто обіймав під час війни відповідальні посади; шпильки стрілами летіли в уряд.

Навіть мирну конференцію підняли на глузи. А ті, хто не сміявся над військовими діячами, просто ненавидів їх. Тітонька якось сказала (і я переконалась у слушності її слів, коли Честер став одним з провідних «керманичів» кабінету): чим уряд енергійніший, тим дужче його ненавидять; а оскільки під час війни уряд мусив був втручатися майже у все, всім керувати, проти нього накопичилась величезна ненависть. Людям, очевидно, настане час «вибити корок» (як домашньому пиву, коли воно починає бродити в надто міцно закоркованій посудині); ось корок і вистрелив по урядові (бо уряд був угорі).

Честерові, поза сумнівом, уся ця «безвідповідальність» була просто огидна. Від ідеї купити Бакфілд він відмовився зразу ж після того, як з'ясувалося, що Том не має наміру там оселитись. І він ще

дужче розгнівався на нашого хлопчика, коли ми довідалися, що той (протринькавши нагородні) намагався зробити позику,— як майбутній спадкоємець Бакфілда. Звичайно, Том на той час ще лишався можливим спадкоємцем; і коли, після наглої смерті Боба, який не залишив заповіту, маєток перейшов до Джіма, і Том поїхав у Бакфілд, тітонька (Джім ще й досі сидів у своїй Африці, а тітонька у його відсутність порядкувала на цій землі і вже вигадала безліч «удосконалень») влаштувала йому пишний прийом. Саме під час того приїзду Том показав у Бакфілді свою пародію на нервового генерала (який приїхав на передову, аби підтримати бойовий дух своїх «хлопців»), взявши участь в гострому аматорському ревю, сюжетом якого була мирна конференція, на якій можновладці погрожують одне одному й, нарешті, гризуться, як собаки.

Його виступ мав неабиякий успіх — адже Том був, так би мовити, місцевим героєм. Проте він категорично відмовився повторити цей номер на професійній сцені,— не бажав підводити Честера.

Можливо, Том і справді поводився у цю пору трохи «безвідповідально», але не тому, що був шалапутом. Просто йому не подобалась як «лінія» Честера, так і «лінія» Джіма. Він ніколи нікого не зраджував. Він ніколи не зрікався Честера, навпаки, завжди пишався ним. Він агітував за нього під час виборів «хакі» [25] , відразу ж після укладення перемир'я, коли Ллойд Джордж запропонував повісити кайзера, а жахливого 1922 року, коли здавалося, що все навколо гине, Том (який сам ходив безробітний) поїхав у далекий Тарбітон агітувати виборців, щоб вони віддали свої голоси за Честера.

25

Хакі - Вибори в парламент 1918 року, що їх провів уряд Ллойд Джорджа, коли лейбористи перемогли, скориставшись відсутністю значної частини виборців, які були в армії і не могли взяти участі у голосуванні.

106

У день тих клятих виборів на базарній площі Тарбітона Честер мало не поплатився життям, його закидали багном. Стоячи в машині, Честер виголошував промову,— і раптом трохи не впав; зрозумівши, що в нього чимось влучили, Том не на жарт розгнівався, навіть дужче, ніж я.

Частина натовпу вирувала, але ми на тоді вже звикли, що промовця перебивають вигуками типу: «Хто почав війну?», «Чому ми не приєднаємося до росіян?» Ми розуміли, що у Честера є вороги, і це не викликало у нас особливої тривоги. Навпаки, це лише зайвий раз потверджувало його популярність. Так, наприклад, коли 1917 року лорд Г. купив «Кур'єр» і вигнав Раунда, що редагував цю газету (Раунд так і не зміг знайти собі іншого місця, а в нього було четверо дітей; вони жили на ту мізерію, яку виплачують безробітним, і Раунд так і помер, не знайшовши роботи), багато хто звинуватив у цьому Честера; а в той же час він одержував багато листів, де Раунда обзивали зрадником і ставили Честерові в заслугу, що він не побоявся дати колишньому редакторові під зад коліном. Взагалі кожний новий ворог стократ збільшував кількість Честерових прибічників.

Його власний виборчий комітет просив Честера не вимагати перед виборами «хакі» суду над кайзером та запровадження військової повинності: це, мовляв, відверне виборців, і Честер не одержить місця у парламенті. Але Честер нікого з них не послухав. Він виступав з палкими промовами в обороні обох параграфів (щоб укласти «справді залізний міжнародний закон») і сміявся над тими, хто був проти нього, називаючи їх недоумкуватими мрійниками і фанатиками чи просто дурними старими бабами. Він одержав тоді перевагу в три тисячі голосів, значно більше, ніж будь-коли, і «експерти» з комітету мали й справді дурний вигляд.