Улюбленець слави
Шрифт:
На це я відрізала: якщо він вважає мене за таку негідь, хай би краще послав по вуличну повію. Він розсудливо відповів, що мені давно б уже слід знати: сама думка про це йому неприємна, не кажучи вже про те, що його високий стан забороняє йому мати справу з такими жінками.
— І тому ти посилаєш не по них, а по мене. Слухай, а ти не боїшся, що станеш мені бридкий?
— Нічийого місця ти не займаєш, у тебе є своє місце, місце моєї дружини. Ніхто не зможе посісти твого місця у моєму серці і мого — біля тебе. А тепер бога ради забудьмо про все і спробуймо жити як раніше. Почнімо все спочатку.
Я спитала, як ми можемо почати все спочатку, якщо він сам вірить усім пліткам і сам їх підтримує. І тут йому нарешті урвався терпець.
—
— Отже, всі твої погрози — лише трюк, щоб змусити мене повернутись додому? І ти пропонуєш мені все забути?
— Люба моя Ніно, я не вимагаю від тебе романтики. Що є — то є. Як нам далі жити— ось єдине, що має зараз значення.
Але я відповіла, що такого роду аргументи (мене різонуло слово «романтика») чудові, коли йдеться про політику, але тут вони недоречні. Важливо не те, яку ми будемо провадити політику, щоб приховати наші незгоди, а те, що справді почуваємо одне до одного. Невже він гадає, що я так просто забуду, чим він мені погрожував, і, по суті, шантажував мене, змушуючи повернутись?
Він не дав мені договорити (я так і не встигла сказати йому, що коли під словом «романтика» він розуміє елементарну взаємоповагу і щирі взаємини, то я, безумовно, люблю «романтику»), і, грюкнувши дверима, пішов до своєї кімнати.
Дивовижа, та й годі,— подумала я,— він ще й ображається! Пошив мене у дурні, зігравши зі мною комедію, і ображається! Спершу погрозами повернув мене додому, а тепер,— прошу: «Забудьмо минуле, що було, те загуло — і почнімо все спочатку!» Треба ж таке!
— Ні, ні, ні! — думала я, люто зриваючи з себе одяг.— Все це комедія — і більш нічого! Чи не таку ж комедію він зіграв із Гулдом, Раундом, з усіма, кого потім підступно прибрав зі свого шляху? Мовляв, «час вилікує».
Усе це не тільки здалося мені гидким, але й по-справжньому сповнило жахом; я раптом відчула цілковиту свою беззахисність і знову кляла цього «монстра», що понівечив Джімове життя, а тепер зазіхав на моє.
Досі дивуюся, чому цього разу Честер не зробив спроби замаскувати свою тактику. В ньому нічого не лишилося від колишнього Честера,— уважного й проникливого, який так умів колись виявити всю міць своєї любові,— нічого, крім навальності, з якою він домагався тепер свого, і несхитної віри, що бог на його боці.
Я потрапила в принизливе становище. Піти знову з дому я вже не могла: не довіряла Честерові і боялася, що він може вимістити зло на Джімові; а до мене тут ставилися як до людини, що вчинила жахливий злочин. Все господарство прибрала до рук Селлі. Вона вела дебет-кредит і порядкувала разом з Бутемом на прийомах. Від'їжджаючи, я не подумала про те, що без мене життя в домі не спиниться, і на час моєї відсутності обов'язки господині (не такі вже й обтяжливі, проте по-своєму вагомі) повинен виконувати хтось інший. Бутем відповідав за ремонт у домі й складав списки гостей, Селлі вела господарство, а разом вони стежили за приготуваннями до офіційних обідів та прийомів. Можна сміливо сказати, що головною людиною в домі став тепер Бутем. Віднині він усюди супроводжував Честера й віддавав накази не згірш од вправного мажордома. Бутем навіть завів собі секретаря; наша нова друкарка, зовсім ще зелене дівча з Тарбітона, вчорашня школярка, служила йому вірою та правдою, обожнюючи його так само, як Бутем обожнював колись Честера.
Селлі ставилася до мене дуже ніжно й весь час повторювала,—як добре, що я повернулася додому, і як було Честерові погано без мене, і яка егоїстка тітонька — хіба ж можна так довго не відпускати мене од себе!
— Мимоволі починаєш сумніватися, чи розуміє вона, що йде війна, і кожен з нас мусить виконувати свій обов'язок. Ох, боюсь, наша тітонька дбає лише про себе, і це ти на неї так погано впливаєш, дорогенька
Кажучи мені таке, вона тримала мене за руку, вдивляючись мені в очі з тим зосередженим виразом, який ніби промовляв: «А хіба тобі теж не час подбати про інших? Чи не час і тобі зрозуміти, що всі ми надто панькаємося з тобою,— і Том, і я, і всі оці старі діди, яких не виженеш з хати палицею, і цей твій злий геній дядечко Джім, і найперший — тато? Чи не час уже й тобі почати виконувати свій обов'язок?
Селлі ставилася до мене ніжно, але з осторогою, як до моральної каліки, а споважнілий Бутем (у свої тридцять три роки він уже добряче нагуляв тіла, а щоки набрякли так, що його заячі оченята здавалися зовсім крихітними) поводився як людина, що не буде розмінюватися на дрібниці, бо знає собі ціну, і — чхати йому на чужу думку. Взаємини між ним і Селлі не можна було вважати зразковими. Щоразу, коли Бутем не міг знайти якусь річ (а найменший клопіт викликав у нього панічний переляк), сімнадцятирічна Селлі, вважаючи зайвим на кожному кроці бити на сполох, роздратовано кидала йому:
— Спокійно, спокійно,—нащо так хвилюватися? Світ не перевернеться, навіть якщо ви справді загубили татову парасолю. Але б'юся об заклад,— вона стоїть там, де їй належить. Ви ніколи нічого не бачите.
Парасоля, звичайно, віднаходилася, Бутем ходив з виглядом ображеного телепня, а Селлі, якій завше бракувало такту і яка взагалі вважала Бутема недотепою, далі глузувала з нього, посипаючи йому рани сіллю:
— Ну от, я ж казала! І годі бурмоситись, вам не личить.
Я вважаю, що вони тоді просто ревнували Честера одне до одного. Між ними постійно точилася прихована, але від того не менш запекла боротьба за владу (вона неодмінно виникає довкола кожного, хто стоїть біля державного керма і має значний вплив). Селлі, перетворюючись на жінку (а мінялася вона просто на очах), починала розуміти свої жіночі переваги й намагалася їх використовувати. Але, обожнюючи Селлі,— у буквальному розумінні цього слова, (Честер майже завжди тримав її біля себе!),— він навіть не намагався удавати, ніби вдається до її порад. На відміну від Селлі, Бутем, як мені здалося, дещо важив для свого патрона (хоча про його розумові здібності Честер був не дуже високої думки). Бутемові доручали багато такого, до чого у Честера не доходили руки (йшлося про менш важливі акції: Бутем намічав кандидатури у місцеві комітети, збирав партійні внески та інше).
Хоч як гризлися між собою Селлі та Бутем, вони відразу об'єдналися у боротьбі проти мене. З усіх моїх обов'язків, які перейшли до них, коли я їздила до Бакфілду, ця парочка не віддала мені жодного. І коли нарешті не витримавши, я спитала Честера, невже він і справді вважає за нормальне, що Бутем і Селлі вирішують, кого запросити на обід, де господинею буду я, він зміряв мене неуважним поглядом (мовляв, «о господи, мені б твій клопіт, дорогесенька!») і сказав, що я, звісно, можу запрошувати кого забажаю. Але оскільки за офіційний список тепер відповідає Бутем, який давно вже перебрав це на себе, спокійніше й простіше лишити все як є. Наполягати на своєму було марно. Я тільки наразилася б на нову образу. Для Честера я була дріб'язкова егоїстка, ладна зчиняти бучу навколо кожної дурниці.
100
Саме тоді я й вирішила, що терпіти далі таке приниження мені понад силу. Та спитавши себе, як розрубати цей вузол, я не знайшла відповіді. Бакфілд категорично відпадав, це могло зашкодити Джімові. Не мала я і власних грошей, крім хіба кількох фунтів у банку, а Честерів рахунок був для мене закритий.
І тоді мене охопила лють, лють і жахлива ненависть, я постійно повторювала: як це могло зі мною статися? — повторювала, тремтячи від ненависті, яка стала тепер моєю суттю. Я знову й знову викликала у пам'яті Честерів погляд і тон, яким він тоді сказав: «Почнімо все спочатку!»— і переконувала себе, що маю, маю право його ненавидіти.