Улюбленець слави
Шрифт:
Він аж тремтів од збудження, і я не наважилась йому заперечувати, а, взявши за руку, попросила лягти у ліжко.
— Ти змерз. Швидше накрийся ковдрою, а то застудишся.
— Ах, низесенько перепрошую! Все це дуже відгонить моєю невихованістю, і взагалі я завдаю тобі самі тільки прикрощі, чи не так?
Однак збігла ще добряча година, перш ніж він погодився лягти, і то лише скраєчку, відсунувшись від мене. Йому конче хотілося підкреслити свою самотність.
108
Цей незвичний для Честера спалах мене просто таки приголомшив, і передусім — визнанням, яке раніше було неможливе,— натяком на те, що й Селлі, може, теж не його дочка. Очевидно, щось у ньому надломилося,— якийсь бар'єр,
Того вечора я остаточно переконалася й в іншому — він був справді навдивовижу самотній. Коли можна так висловитись, за тридцять років війни він наробив навколо себе такого спустошення, що говорити з ним було однаково що волати на пустирі, де самі лише руїни, іржавий дріт і ями з гнилою водою; і, звичайно, трупи,— як-от, приміром, труп бідолашного Броума.
І хоч це справді був хворий, лише удвох із Селлі, якій довелося мені допомогти, ми ледве-ледве переконали його звернутись до лікаря; і все одно, коли той запроторив Честера на місяць до лікарні, він знову заговорив про потаємні інтриги. У нього раптом підскочив тиск, і лікарі висловлювали підозру, що він уже переніс невеличкий інсульт. Кілька днів у нього тремтіла рука, і він не міг навіть писати.
Тож я дуже зраділа, коли незабаром після Честерового повернення додому до нас завітав Гулд. Старий був уже зовсім кволий, не міг підійматися сходами, і довелося поселити його у «кімнаті для челяді»; проте через неміч він подобрішав. Двоє друзів тепер негайно замирились і проводили разом довгі години, обмірковуючи політичну кризу й усім своїм виглядом даючи мені на здогад, що я тут зайва.
Але мене це влаштовувало. Честер копав нові траншеї і спрямовував свої нові гармати проти Леттерів, і я повсякчас відчувала себе в зоні обстрілу, навіть якщо він не стріляв безпосередньо в мене. Це певною мірою заважало мені втішатися мирним життям.
Саме тому Гулд, як на мене, виявився тут вельми доречний. Він підбадьорював його своїм обожнюванням, і ми вирішили, що було б добре, якби Честер знову навернувся до релігії: для перемоги на нових виборах йому, безумовно, буде потрібна підтримка нонконформістів.
109
Стосовно ж Томової «нікчемності», казала я сама собі, то ще добре, що його вистачало на жарти, бо Том і досі був не при ділі. Він уже відмовився від думки повернутися до армії. Після всієї тієї гульні, після того як він хвацько процвиндрив свою армійську платню, йому, як і багатьом його друзям, навіть думати не хотілося про військову дисципліну: з іншого боку, його ніколи не вабила й банальна конторська праця. Вісімнадцятий місяць він жив на гроші, які давав йому Честер (і на той дріб'язок, який могла підкинути йому я), на позички (тітонька, яка досі ще порядкувала у Бакфілді, позичила йому скількись там грошей) і гайнував час по театрах та барах.
Я вирішила, що доля до нього всміхнулась, коли Мей Бонд запропонувала Томові роль у ревю («Група Бонд») у сцені, що пародіювала чергову конференцію з питань репарації (цих конференцій було тоді без ліку). Номер полягав у тому, що два банкіри, шаленіючи, вимагали грошей, а прем'єр-міністр з довжелезною сивою бородою і з ватними затичками у вухах співав пісеньку: «Спи, моє дитятко...»
І я дуже розгнівалась на Честера, коли, щойно повернувшись з лікарні, він раптом заявив, що не хоче й слухати про це блазнювання, яке —«нижче його
«Шкода! — подумала я тоді.— Він і справді безнадійно відстав, він, що так чуйно вловлював колись громадські настрої! Дивно, як він змінився!»
Але сьогодні, озираючись назад, я думаю (а без цього не зрозумієш ні Честера, ні Тома), що набагато дивнішим було те, як я сама тоді не відчула, наскільки Честер мав підстави розчаруватися і в Томі, і в мені; я сама не відчула тієї разючої зміни, що сталася і в моїх поглядах, і в усьому, що нас тоді оточувало.
Пригадую, якось у Джімові канікули, коли мені минуло дванадцять років, Джім та майор Фрієр уперше взяли мене в море. Вони приділили мені роль матроса, суворо попередивши, щоб я не здумала легковажити своїми обов'язками чи не підкорятися наказам, бо тоді мене відразу висадять на берег і відправлять поїздом додому. Тому на першій же стоянці у Мільгейвені я прокинулась удосвіта і, взявши швабру, вийшла на палубу. Проте Джім мене випередив. Він уже встиг скупатись і сидів, загорнувшись у рушник, на канатній тумбі, набурмосений і задубілий. Він сердився, що майор віддав мені «жіночу каюту», таку собі дерев'яну скриню, схожу на склеп, з вузенькими дверцятами, а його забрав до себе в загальний кубрик, і він не зміг прийти до мене зранку в ліжко погрітися. Тому він зірвавсь якомога раніше, аби ще дужче змерзнути й набратися злості. Я теж була сердита на нього, бо відчувала, що він зіпсує мені відпочинок своїм настроєм,— і водночас, бачачи його таким нещасним, почувала себе винною.
І тоді, переповнена радістю, а може, й бажаючи допекти Джімові, я у захваті вигукнула: «Боже, як тут гарно!» І справді, сонце щойно зійшло на обрії, ледь-ледь піднявшись над краєчком моря, а під цим кутом воно завжди яскравіше, ніж у зеніті. І всі вітрильники, недавно пофарбовані на літо (був же кінець травня), сяяли, наче іграшки на вітрині (але то були не іграшкові човники, а справжні яхти, яким знані морські шторми й темні бурхливі ночі,— в цьому й полягала їхня особлива приваба!), похитуючи щоглами в голубому серпанку. Та ще — оскільки навколо не було ані душі, крім Джіма, (а також беручи до уваги його поведінку), я могла вважати сам той факт, що я так раненько прокинулась виконати свій обов'язок і поглянути на цю красу, за певний подвиг зі свого боку. Отже, тим самим життєрадісним голосочком (з деякою в'їдливістю, яка здалася мені за цих обставин слушною) сказала: «Ну, хвалити бога, тримаємося добре!», і це мало означати, що, незважаючи на міцну течію і приплив, наш якір на місці, і ми стоїмо, як і стояли, між пофарбованим у зелений з білим кольори яликом «Бессі бі» і білою шхуною «Грейхаунд», а перед нами — два швидкохідні катери.
Але наступної миті (ранковий туман поступово підіймався все вище й вище) я ще раз поглянула на берег, і з грудей моїх мимоволі вихопився такий розпачливий крик, що Джім рвучко зірвався на ноги, й обличчя його сіпонулося.
— Ну що там іще?—зневажливо кинув він.
Та мені з переляку наче відібрало мову. Берег, що так чітко врізався мені вчора у пам'ять, раптом зник. Я кинула погляд в інший бік, туди, де бовваніла шхуна, але за нею побачила замість учорашнього села — ліс і труби газового заводу. Між тим усі вітрильники стояли на вчорашніх місцях,— і мені раптом здалося, що якийсь злий демон утнув зі мною лихий жарт,— або я остаточно зсунулася з глузду й нічого не тямлю.
— Що це? Чому тут усе таке незнайоме? — нарешті вичавила я з себе.— Що з нами сталося?
Джім кинув у мій бік розлючений погляд і, велично пройшовши повз мене, просичав мені просто в обличчя (втім, я сама його на це спровокувала — і своїм безтурботним виглядом, і тим, як старанно орудувала шваброю):
— Дурепо! Нас просто піднесло вгору припливом.
І перш ніж він зник у кубрику, все знову змінилося,— наче декорація на сцені, коли вгору здіймається прозора тюлева завіса: Мільгейвен, увесь правий берег на двадцять ярдів униз по річці, знов постав переді мною таким, як раніше,— надійним, певним, звичайним. Кажучи відверто, навіть надто певним, надто надійним і звичайним, і вся картина відразу ж потьмяніла. Я жбурнула швабру і, засмучена сваркою з Джімом, попленталася геть, сердита не менш за нього.