Улюбленець слави

Кері Джойс

Гокер приятелював з Честером,— обидва вони були колись директорами однієї приватної компанії; тепер він обіймав посаду заступника міністра в уряді консерваторів.

Том благав мене поспішити, бо на завтра вже може бути пізно. Звісно, я пообіцяла йому зробити все можливе.

Однак це було не так просто. Останнім часом я не заходила до Честера після десятої, коли він лягав спати, навіть удень ми бачились мало; зранку він працював, а після обіду, за приписом лікарів, відпочивав; їв він також у себе, в кабінеті чи спальні.

Не

скажу, щоб усе це він робив з виключною метою покарати мене. Я знала, він серйозно вивчав політичну ситуацію і глибоко пройнявся новою ідеєю про «кризу свободи», — на його думку, розкол ліберальної партії означав би загибель «християнської свободи»,— не тільки в Англії, а й в усьому світі. Тож не дивно, що він і думати не міг ні про що інше.

У нашому домі й справді сталося багато змін за ті місяці, що минули після виборів і публікації маніфесту радикалів (підписаного в основному групою Честера), де була спроба пояснити поразку на виборах відходом партії від головних своїх принципів.

Цей маніфест, хай би якими були його подальші наслідки (а він породив у партії ще кілька розламів; політичні партії нагадують мені кригу — варто з'явитися одній тріщині, як починає тріщати все, і не тільки під ударами ззовні, але й від «підводних течій» і навіть під тягарем власної ваги), викликав у нас у Парейді неабияке пожвавлення.

У нашому домі знову зароїлося від сили силенної членів різних комітетів, мирських проповідників та манірних старих дів, у яких був такий вигляд, ніби їх щойно повитягали з могил (і все це тільки тому, що вони не вживали косметики).

Вся ця публіка дивилась на мене скоса, одні — з жалем, інші — з обуренням. Спершу я вирішила, що їх дратують мої підмальовані губи. Але потім, коли навіть старий пень Гулд не схотів зі мною розмовляти (поїхав додому — у нього знову піднявся тиск — і не писав мені потім ані слова), а якийсь євангеліст-проповідник заговорив з церковної кафедри про диявольський вплив, «що так довго позначався на любому вашому провідникові», я зрозуміла, що проти мене знову висунули давні звинувачення: я була блудницею у шовках, яка збила Честера з пуття, привчила його до розкошів і «великосвітського товариства».

І я не мала остаточної певності, чи не дав Честер себе переконати тепер, у період «нової кризи», ніби він повинен принести на олтар політики жертву, і чи не з цієї причини віддалив мене від себе.

Ось чому, незважаючи на настійне Томове прохання якнайшвидше переговорити з батьком, на його благання «заради всього святого!» я не зразу пішла до Честерової спальні. А коли нарешті пішла, то навшпиньки, бо що, як він спить? Однак хоч я й ступала зовсім нечутно, Селлі, яка жила за стіною Честерової спальні, вмить почула мої кроки (взагалі вона спала дуже міцно,— мабуть, цього разу якийсь інстинкт підказав їй, що я маю намір потривожити Честерову фортецю) й спитала, чого мені треба.

Вона говорила чемно, але

з усього відчувалося, що необхідність допитувати до певної міри її пригнічує. Останнім часом навіть просто звертаючись до мене з найнікчемнішого приводу, Селлі нерідко червоніла; їй було важко розібратися у своєму ставленні до мене, і почувалася вона дуже ніяково.

Я пояснила, що поліція здійснила наліт на Томів клуб, і тепер треба допомогти Тому виплутатись. Проте Селлі все одно перепинила мене, сказавши:

— Ти ж знаєш, тато о десятій прийняв снодійне. Якщо збудити його, він не засне цілу ніч.

— Але ж ми не можемо покинути Тома напризволяще — у такій жахливій ситуації. А до ранку ми повинні щось зробити.

— Том мусив знати, на що йде.

— Селлі, зрозумій, якщо його прізвище потрапить на шпальти газет, може зчинитися великий скандал.

Цей аргумент, безумовно, на неї вплинув,— скандал міг дуже зашкодити Честерові. І вона знехотя сказала:

— Гаразд, подивлюсь,— може, він ще не заснув.

Я не заперечувала. Досі вона ще й разу не дозволила собі так одверто стати між мною і Честером (зважте, лише місяць перед тим їй минуло дев'ятнадцять). Але зараз це вийшло у неї так природно й невимушено, що я навіть не встигла розсердитися.

Не чекаючи, доки вона запросить мене до кімнати, я ввійшла слідом за нею. Честер уже прокинувся й сидів у ліжку. Вигляд у нього був такий дивовижний, що на мить я навіть забула, чого прийшла. Він спирався на руки Селлі, яка допомагала йому підвестись, і на обличчі його застиг жах, панічний жах укупі з люттю. Та коли Селлі заговорила до нього, він миттю опанував себе,— обличчя його набрало того сумовито-покірного, всепрощального виразу (дуже характерного для нього на ті часи), який тітонька назвала «маскою великої та мудрої людини», і, звернувшись до мене, він пробурмотів:

— Ну?

Я пояснила, що сталося, і яким жахливим скандалом це загрожує, але на нього це не справило враження.

— А, скандал, так-так... Чого ж ти від мене хочеш?

Я без усяклих там манівців назвала кількох осіб (найперше Гокера, потім одного солідного чиновника з поліційного управління і, нарешті, ще одного високопоставленого урядовця, з яким він приятелював,— кожен з них, переконана, міг допомогти Томові.

Честер вислухав мене з тим же сумовито-терплячим виразом на обличчі й спитав:

— Ну добре, припустімо, ці люди погодилися б використати свій вплив. Ти вважаєш, я маю право просити їх про це?

— Звичайно. Ти теж зробив би таке для їхніх синів. Улаштував же ти колись сина містера К. у тилу під час війни,— пам'ятаєш, як він був тобі вдячний!

— Під час війни люди роблять чимало такого, що не слід.

— Ти чудово знаєш, що той хлопець був непридатний для солдатської служби, і ти вчинив справедливо, врятувавши його від фронту.

— Боюся, ми з тобою не порозуміємося.