Улюбленець слави
Шрифт:
Це означало, що його тривожать передусім «принципи»,— після поразки на виборах партія тільки й дбала, що про принципи,— їхній маніфест був ними геть увесь нашпигований. Звісно, я теж не заперечувала значення принципів, але мені відомо було чимало випадків, коли Честер знаходив підстави (та ще й дуже серйозні) зробити з них виняток,— навіть коли йшлося про «найголовніші» засади.
Але зараз я бачила перед собою не Честера, а «маску великої та мудрої людини». І раптом відчула, що Честер не думає про Тома. Він дивився на мене так само, як і чотири місяці тому, коли говорив мені: «Я був дурень, коли міг сподіватися, що ти й усі твої захочете знайти спільну мову з людьми мого класу!», а потім додав, що між мною та ним — прірва.
І я подумала: «Ми йому чужі, я і Том; його
— Селлі, принеси мені, будь ласка, мою сумку зі спальні, вона там на туалетному столику. Там у мене лист від Тома (насправді то був давній лист, він лежав у мене вже два тижні, і я не порвала його лише тому, що він був милий і доволі кумедний).
Селлі вмить розгадала мій маневр і запитливо глянула на Честера. Однак він зразу ж підтримав мене:
— Іди-іди, Селлі. Зі мною все гаразд. Я подзвоню, якщо будеш мені потрібна.
Навіть після цього Селлі вийшла повільно й неохоче,— ще б пак, вона лишала свого героя на полі бою самого, наодинці зі мною.
Я зразу ж спитала Честера, чи розуміє він, що Тома можуть віддати під суд? Невже він справді хоче залишити його на поталу покарі й неславі?
— Навіть якби Том був мій син, я не міг би зараз нічим йому зарадити.
— Але ж він так любить тебе! І чекає від тебе рятунку! Адже ти теж колись любив його.
— Я робив для нього все, що міг. Але ти завжди заважала мені.
— Не так давно ти казав, що я твоя дружина і не можу бути нічим іншим. І я намагаюсь бути тобі доброю дружиною. І тепер я прошу тебе не за себе, а за Тома. Це важливо й для тебе — може зчинитися великий скандал. Проте не хочу тобі набридати,— особливо зараз, коли в тебе і без того вистачає важливих справ.
Оцього, либонь, уже й не треба було говорити: в даному разі слова мої могли означати лише одне: Честер надто заклопотаний власними справами, щоб зважати на щось. Він враз урвав мене (і так обурився, що, здавалося, навіть на кілька хвилин вийшов з узятої на себе ролі) і сказав, що чудово розуміє, який це викличе скандал і яких наслідків можна чекати. Але він уже давно готовий до катастрофи. Що ж до мого прохання, то він може повторити лише те, що сказав: він не вважає за можливе втручатися у перебіг подій. У нього нема й крихти надії, що я зрозумію його погляд,— я жодного разу не завдавала собі труднощів зрозуміти його,— інакше б я, в усякому разі, не стала б віднаджувати від дому його друзів і лити воду на млин його ворогів. Чи усвідомлюю я, якого клопоту зазнав він через мене на останніх виборах? Він не хоче сказати, що програв через мене, але багато хто з поважних людей саме так і думає.
Потім він узяв себе в руки й знову прибрав пози потерпілого героя, якому вгородили ножа в спину. Голос його звучав лагідно й притишено, через що кожне слово здавалося сповненим особливої гіркоти.
І хоча це нове звинувачення щодо моєї участі у провалі виборів було для мене цілковитою несподіванкою, мені не хотілося йому заперечувати. Кажучи відверто, я навіть не розсердилась. Очевидно, такі люди як Честер, живучи в якомусь іншому, примарному світі, не викликають у вас звичайних почуттів, і слова їхні ми теж не сприймаємо як звичайні. Я вийшла від нього у великій бентезі, відчувши, що з самого початку зробила помилку, ступивши на цю сакральну територію. І на обличчі Селлі, що блискавично вискочила зі своєї кімнати (вона чатувала за дверима) й на ходу, поспішаючи на підмогу Честерові, послала мені докірливий погляд, я прочитала цю ж саму думку.
Отож врятувала Тома цілковита випадковість. Я й гадки не мала звернутися за допомогою до тітоньки Леттер; стосовно ж інших членів родини, то мені зовсім не хотілося втаємничувати їх у Томові проблеми. Навпаки, я молила бога, щоб вони ні про що не довідались. Але тітонька Леттер, за звичкою переглядаючи ранкові газети (вона не пропускала жодного рядка, вивчаючи газети з кожним роком все уважніше), натрапила на повідомлення про поліційний наліт на «Шинок Респі», і, звичайно, вмить збагнула, чим це пахне для Тома. Вона відразу
114
Я чомусь випустила з уваги, що такі люди як Вілфред і Джім дотримувалися зовсім іншої думки про принципи й навіть закони, ніж Честер,— хоч вони й суворіше від нього засуджували Тома за його спосіб життя. Річ не в тім, що в них не було чіткого уявлення про те, що є добре, а що — погане, а в тім, що обидва ставилися критично до всіх тих законів, які не відповідали їхнім поняттям. Вілфред охоче погодився використати свій вплив у боротьбі за Тома, бо, сказав він, тюрма лише остаточно занапастить хлопця, а таким шахраям, як Респі, вона однаково що рідний дім,— горбатого могила виправить. Зі свого боку, Джім завжди зневажав усі закони, усякі правила й цензуру,— які намагалися обмежити його спортивні та інші розваги. Одне слово, доки Вілфред здибався у Сіті з різними впливовими людьми й натискав потрібні важелі, Слептон (на відміну від Вілфреда, йому нічого було боятися за свою репутацію в ділових лондонських колах, якби щось випливло назовні) зв'язався з «підпільним» адвокатом, якого назвав Том. Я не встигла й оговтатись, як справу залагодили: Респі та його компанія взяли на себе всю відповідальність за програму й сплатили повний штраф. Вони навіть погодилися відсидіти належний термін,— звісно, якщо ми їм належним чином це компенсуємо. Звичайно, кажучи, що «Респі та його компанія сплатили штраф», я маю на увазі, що заплатили ми, тобто Вілфред, тітонька Леттер, Джім і я; але головним чином — Джім, у якого на той час уже завелися грошенята.
Однак Томові таки довелося тоді залишити Англію — таку умову поставили йому Вілфред і Джім. І вони подбали, щоб він її виконав; Вілфред пригрозив Томові нацькувати на нього поліцію, якщо не виїде. Наскільки я розумію, про Томів від'їзд Вілфред домовився і з поліцією, яка на цьому наполягала. Якби я тоді все знала, то неодмінно розсварилася б з ними обома, та вони мені й словечка не сказали, і Томові заборонили говорити. Вони були до нього нещадні; мабуть, лише в родинах, де фамільна честь стоїть так високо, як у нашій, можуть бути такі нещадні до провинного родича. Вони дали йому двадцять фунтів і наказали забиратися геть; він подався до Німеччини, спершу до родича в Гейдельберг, а потім (як і слід було сподіватися) знову почав виступати в кабаре, бо то було єдине, до чого в нього лежало серце; там він потрапив до поганого товариства (очевидно, в Німеччині ці клуби набагато «гірші» за наші) і призвичаївся до наркотиків та пияцтва.
Я певна, однак, що навіть за таких сумних обставин Том ніколи не докотився б «до ручки», якби німці здатні були оцінити образ його англійського міністра-ліберала. І справді, як з'ясувалося потім, Томові виступи не мали успіху, йому довелося перейти на незначні ролі у низькопробних шоу, і це його остаточно зламало. Він писав мені життєрадісні листи, але, насправді, мабуть, дуже страждав, відчуваючи себе невдахою та нікчемою, а на нього ж колись покладали великі надії як на «коронного принца»! І через два місяці, коли його знову вигнали з якогось жахливого ревю, він застрелився.
Це було тоді для мене справжньою трагедією; здавалося, серце моє не витримає, я не уявляла, як далі жити; у його смерті я винуватила всіх, і найперше себе. Мені здавалося, що мого Тома, змовившись, звели зі світу жорстокі й тупі люди, поліція, закон, міністр, який наслав на нічні клуби поліцію,— всі разом, і передусім — Честер. Я казала собі, що Честер ніколи не любив хлопця, що він заздрив Томові, бо той був дотепніший, глибший, тонший за нього, до того ж вродливий і привабливий. Честер потайки бажав йому загибелі, і, нарешті, помстився, призвів його до смерті.