Відчай
Шрифт:
— Вважаю це можливим, бо тоді Троцький очолював Червону Армію…
— Ви наполягаєте на цьому твердженні? — байдужно спитав Сергій Сергійович.
Ісаєв не зрозумів:
— На якому саме?
Сергій Сергійович зачитав йому текст:
— «Троцький очолював Червону Армію»… Я правильно записав відповідь? Перекручень немає? Ви заперечуйте, якщо не згодні з моїм записом… Ви правте мене, це ваше конституційне право…
— Записано правильно.
— Скажіть, а в тих інструкціях, які ви одержували з Центру, не було якихось
— Як це? — Ісаєв, уважно стежачи за кожною інтонацією слідчого, за кожним мускулом його плаского, холодного обличчя, не збагнув смислу запитання: як можна було сумніватись у вказівках Дзержинського?
— Прізвище Янсон вам про щось говорить?
— Якого Янсона ви маєте на увазі? їх було кілька: Микола, Яків…
— Я маю на увазі того, що разом з Блюхером вів переговори з японцями в Дайрені, — уточнив Сергій Сергійович.
— Особисто з ним я не зустрічався, але прізвище це мені відоме.
— Я хочу познайомити вас з його показаннями, які він тут, на слідстві, дав: «Тільки значно пізніше, наприкінці тридцять третього року, коли я активно включився в роботу запасного троцькістського центру, Зінов'єв сказав мені, що Троцький переписав тези народного комісара закордонних справ Чичеріна, виправивши їх так, як це було угодно японським мілітаристам. Тоді, в Дайрені, я добре розумів, що наша позиція носить трохи дивний, надто безкомпромісний характер, але Блюхер дотримувався цієї лінії невідступно. Зінов'єв, коли ми зустрілися на дачі в Ільїнському влітку тридцять третього, абсолютно впевнено заявив, що Блюхер проводив політику Троцького, щоб спровокувати виступ японців і потім, після нашого неминучого відступу, віддати їм ті території, на які вони претендували, в обмін на принизливий мирний договір». Що ви думаєте з цього приводу?
— Я хочу ознайомитися з показаннями Янсона…
— Ви що, мені не вірите? — Сергій Сергійович прикро здивувався. — В такому разі можете заявити відвід…
— Я не сказав, що я вам не вірю. Я прошу дозволу ознайомитися з показаннями Янсона…
— Я вас з ними ознайомив.
— Це дурниці. В Дайрені була зайнята правильна позиція. Радянська делегація вела переговори майстерно і мужньо — почитайте білогвардійську пресу того часу, японські газети…
— Отже, я формулюю вашу відповідь: «показання Янсона є наклепницькими»… Так?
— Що означає «я формулюю»? — Ісаєв не зрозумів.
— Я формулюю вашу відповідь для запису в протокол допиту. В протокол безглуздо вводити слова типу «дурниці», нас з вами не зрозуміють… Запитання й відповіді повинні бути конкретними, а не емоційними.
— Ні, краще я сам формулюватиму відповіді, Сергію Сергійовичу…
— Ви потім матимете право прочитати документ і внести власноручні зміни…
— Чому «потім»? Якщо право є, воно мусить існувати завжди, а не «потім».
— Хочете писати відповіді власноручно?
— Так, вважав би за краще це робити сам.
— У
І Максим Максимович після паузи відповів:
— Нема.
Слідчий швидко підвівся із-за столу, підійшов до Ісаєва, простяг йому свою учнівську ручку і, як фокусник, розчепіривши п'ятірню, різко розгорнув бланк протоколу допиту так, щоб можна було писати підслідному:
— Будь ласка, внесіть у протокол цю вашу відповідь власноручно.
Російський Макгрегор, подумав Ісаєв, розбираючи учнівський почерк слідчого, — хлопець так само писав по-школярському, з натиском, буквочка від буквочки; а три помилки все одно утнув, не знає, де і як ставити м'який знак.
— У вас тут помилки, — зауважив Ісаєв. — Мені виправити чи ви самі?
Сергій Сергійович раптом зашарівся, як дівчина, але потім обличчя його стало попелястим, блідим, аж синім, він повернувся на своє місце, повільно розім'яв цигарку, закурив і, уткнувшись у протокол, почав вивчати його: слово за словом, букву за буквою; помилок своїх не знайшов чи навмисне не став виправляти їх.
Закінчивши читати перший аркуш бланку допиту, він перевірив, чи замкнені шухляди столу, й сказав:
— З місця не підніматися, до вікна не підходити — все одно перший поверх, я скоро повернусь, продовжимо роботу.
Він повернувся через сорок дві години, коли Ісаєв упав зі стільця.
— Пробачте, будь ласка, — злякано говорив Сергій Сергійович, допомагаючи Ісаєву сісти, — в мене з батьком сталася біда, відвезли до лікарні, я так розгубився, що нікого тут не встиг попередити. Пробачте мені, отаке нещастя, — він підбіг до дверей, відчинив їх і гукнув у порожній коридор: — Юро, подзвони, щоб негайно принесли дві чашки кави й бутерброди!
— Дозвольте мені повернутися в камеру, — попросив Ісаєв. — Я не спроможний відповідати вам…
— А ви думаєте, я приліг бодай на хвилинку? — слідчий відповів стомлено, з якоюсь байдужістю в голосі. — У батька інфаркт, я весь цей час просидів у приймальній палаті, теж ледве на ногах тримаюся… У мене лише кілька запитань, ви вже зберіться на силі…
— Тоді давайте швидше…
— Всеволоде Володимировичу, може, я торкаюся найболючішого, — слідчий зараз був лагідний і трохи розгублений, конфузився навіть, бідолашний хлопець, — скажіть, хто за партійною приналежністю був ваш батько?
— Це все є в моїй особистій справі…
— Вона загинула, ось у чому біда, това… Всеволоде Володимировичу… Згоріла в сорок першому, коли наші архіви вивозили до Куйбишева… Зрозумійте мене правильно, якби ми мали вашу особисту справу, хіба ви тут зараз сиділи б?
А може, справді він каже правду, подумав Ісаєв, відчувши в собі, як з'являється затаєна теплота надії. Тоді зрозуміло все, що відбувається, довіряй, але перевіряй, так начебто говорили…
— Мій батько був меншовиком…