Відчай
Шрифт:
— До столу, Всеволоде Володимировичу, — Перфільєв назвав його так, як останнього разу називав Уншліхт у двадцять першому, коли зустрілися в Реввійськраді республіки: їдучи до Владивостока, Владимирова, а втім, тоді вже Ісаєва, за рекомендацією Дзержинського прийняв заступник голови РВС Склянський, а потім, усього хвилин на п'ять, його запросив до себе нарком військмор Троцький.
…На ящику, застеленому газетами, стояли пляшка коньяку, банки шпротів, сардин та крабів; сирокопчена ковбаса, сир, сало.
Здивували Ісаєва яйця, зварені круто; за чверть
Чи тому, що випив він великий фужер коньяку (капітан Перфільєв тільки пригубив: «Я ще повинен працювати під час рейсу, Всеволоде Володимировичу, вибачте»), чи то тому, що стало йому зараз солодко-спокійно, вже не крутилися в голові всі ці «нікс фарштеєн», страшні приниження в гальюні, дивний Макгрегор, геть увесь мотлох вилетів з голови, він — несподівано для себе — відключився; такого з ним ніколи не було…
…Прокинувся тому, що капітан тер йому вуха:
— Всеволоде Володимировичу! Просніться! Сідаємо! Москва!
Усе ще було темно, всі ілюмінатори зашторені. Коли Перфільєв відчинив двері й викинув металеву драбинку, Ісаєв побачив зірки — полетів уночі й прилетів уночі; такий же зачаєний, без вогнів, заміський аеродром, великий автомобіль (він одразу згадав «ЗІС-101», такі були в радянському посольстві на Унтер-ден-Лінден, німці страшенно потішались); підполковника з орденськими планками:
— Товаришу Владимиров, від імені і за дорученням командування дозвольте сердечно вітати вас із поверненням на рідну землю! Підполковник Петров, відданий у ваше розпорядження.
— Спасибі, товаришу Петров… Сердечно дякую за зустріч… Мою родину попередили? Ми зараз поїдемо до них?
— Командування прийняло інше рішення, товаришу Владимиров: не можна травмувати вашу дружину й сина… Вони вважали, що ви загинули, як і ми всі… Їх треба готувати до зустрічі, за цей час і ви отямитесь, їдьмо!
…Дачка була невелика, затишна, дві спальні, їдальня й кабінет, велика веранда, на кухні — справжня російська плита; на веранді накрили на стіл. Петров відрекомендував молоденького лейтенанта: «Коля Штиков, стенографіст, поки ми готуватимемо ваших до зустрічі, — днів сім на це піде, — надиктуете звіт про роботу, яку ви провели, поетапно, з самого початку, на ім'я секретаря ЦК товариша Кузнецова. Він тепер курирує органи, герой ленінградської блокади, ви з ним незабаром побачитесь, він візуватиме документи на ваше звання Героя. Тоді ж усе спинилося, ми одержали повідомлення, що ви загинули тридцятого квітня…»
…Ісаєв працював тиждень з насолодою; худенький Коля стогнав:
— Рука відпадає, Всеволоде Володимировичу! Пожалійте…
— А раптом від радості в мене серце розірветься? Тоді як? Не можна забирати з собою те, що знаєш, Микольцю, давай помасажую пальці, я дока у масажі.
Ще тиждень, раз по раз, дедалі частіше й вимогливіше, кваплячи підполковника Петрова з переїздом додому, в сім'ю, Ісаєв продовжував працювати: вичитував надиктоване, доповнював, багато переписував, роботою захопився, просив зробити вклейки, сам
Підполковник Петров продиктував текст, який треба було від руки написати секретареві ЦК Кузнецову: мовляв, прошу ознайомитися з підсумками моєї роботи, якщо потрібні будуть доповнення, я готовий їх виконати.
Потім усміхнувся своєю відкритою, доброзичливою усмішкою.
— І в мене для вас сюрприз, Всеволоде Володимировичу! Завтра їдемо додому. Сьогодні день відпочинку, прощальний банкет з тостами.
Весь день грали в шахи, каталися на човні по невеличкому озеру, Ісаєв дедалі дужче бліднув, і руки стали крижаними; виїхали об одинадцятій.
Коля шепнув:
— Увійдемо з боєм курантів, свято — так справжнє! «ЗІС» мчав безлюдною Москвою, яку Ісаєв не бачив двадцять сім років: зовсім інше місто, багато широких вулиць, але в нових будинках відчувається до болю знайома фундаментальність, така притаманна арійському смаку; звідки нашим архітекторам знати берлінські ансамблі, створені при Гітлерові?!
«ЗІС» летів на червоне світло; нечисленні пішоходи розбігалися врізнобіч, а шофер, чи то розгубившись, а може, аби насмішити пасажирів, чи через те, що помітив яму, крутонув кермо в калюжу й забризкав водою старого чоловіка з собачкою, підполковник з Колею зареготали, і це примусило Ісаєва заново подивитися на їхні обличчя.
— Нічого, обсохне, — сказав Коля якимсь новим голосом, і в цей час «ЗІС» в'їхав у напіввідчинені ворота.
Машину оточили військові, розчахнули двері, першим виліз підполковник Петров, за ним Коля. Підполковник, повернувши до темного будинку, на ходу кинув, показавши на Ісаєва:
— Оформляйте заарештованого.
…А в цей час член Політбюро і секретар ЦК ВКП(б) Георгій Максиміліанович Маленков їхав в урядовому спец-поїзді до Узбекистану і, припавши лобом до шибки, вкотре вже обдумував, чим він міг викликати такий лютий гнів Сталіна, що той відправив його в азіатське заслання.
Він перебирав подумки всі можливі варіанти, але так і не міг відповісти собі, що ж з ним сталося насправді…
Так, після поїздки по Калінінській та Новгородській областях він повернувся зовсім пригнічений: країна убожіла, голод, безлюдні села, на полях лише кілька жінок, копають картоплю ледве-ледве, сили немає, одягнені в дрантя, які там «Кубанські козаки»!
Так, трошки посперечався з Ждановим: у нинішній час ризиковано відокремлюватись од європейської науки, вона потрібна нам для реального прориву до нового рівня технології, саме вона дасть нам можливість довести до кінця проект у ті строки, які назвав Йосиф Віссаріонович. Пропаганда пропагандою, а промисловість промисловістю, тут заклинання не допоможуть, потрібні реальні потужності, а не ті, про які друкують у переможних газетних реляціях, працюємо на верстатах минулого століття…