Відчай
Шрифт:
А не просити — не можна: коли почнуться чума й голодні криваві бунти, відповідати доведеться йому, першому секретареві ЦК КПУ, кому ж іще?!
…Не дослухавши повідомлення Хрущова, голос якого раз по раз зривався на фальцет, Сталін різко урвав його:
— Що, бухарінські штучки?! Ти хто? Мужик? Чи робітник? Ми тебе держимо в Політбюро для процента, зарубай це собі на носі! Єдиний робітник — затям це! Не селянин, а робітник! Знаю я мужика! Краще за тебе знаю… В засланнях у мужиків жив, не в дворянських зібраннях! Працювати не хочуть, дармоїди, манну з неба ждуть! Не діждуться. А саботуватимуть поставки — попросимо Абакумова навести порядок, якщо сам не можеш… Після такого твого виступу
…У кремлівському коридорі, коли розходилися члени Політбюро, Берія шепнув:
— Остерігайся… А те, що наважився сказати правду, — молодець, у майбутньому тобі це пригадають, поступив, як справжній більшовик.
…Більше ніхто не сказав йому ні слова — обминали поглядом…
От саме тоді він і признався собі: «Ми всі холопи й блазні… По Савці свитка… Хоча б один мене вголос підтримав, хоча б один…»
Та коли через місяць Сталін подзвонив йому — вже в Раду Міністрів — і спитав про здоров'я, сказав, що розуміє його труднощі, «держись, Микито Сергійовичу, якщо був різкий — пробач», Хрущов не зміг погамувати сліз, навіть схлипнув від надміру почуттів.
А Сталін, поклавши трубку, посміхнувся й звернувся до Берії:
— Доповідають, що він в усіх промовах проклинає свої помилки… Його берегти треба, такі потрібні, на відміну від усіх… Він хоч щирий, мужик завжди мужик.
6
І знову чотири тижні Ісаєва не викликали на допит; тисли стіни камери, пофарбовані в брудно-фіолетовий колір; удень — тьмяне світло віконця, закритого «намордником», уночі — сліпуче світло лампи; двадцятихвилинна прогулянка, а потім — стомлива гімнастика: вижим від підлоги, крутіння голови, присідання — поки не пройме піт.
«Наказано вижити»… Ці слова Антонова-Овсієнка він тепер повторював з ранку й до вечора.
Перші тижні він бувало аж сліпнув від люті: чого вони зволікають?! Невже так важко розібратися в усьому?! Але після спілкування з Сергієм Сергійовичем зрозумів, що ніхто ні в чому не має наміру розбиратися, йому просто нав'язують комбінацію, багато разів ними апробовану.
Але вони не зважили на те, що я прожив життя в одиночці, чверть віку в одиночці, віч-на-віч з самим собою, з своїми думками, якими не можна було ділитися ні з ким — навіть з радистами; суворий закон, спопеляючий, однак непохитний…
Вони думають, що відокремлення від світу, невідомість, мертва тиша, яку порушували дзвін кремлівських курантів та ідіотські вигуки «пост по охороні ворогів народу» (не можна називати мене «ворогом», поки не вивели на трибунал, я — «підслідний», азбука юриспруденції), зламають мене, зроблять істериком і піддатливим лайном. Хріново!
Спасибі їм за цю одиночку; я можу думати тут, я зовсім вільний у думках; єдиний вихід — вільнодумство в тюрмі; страшнувато, але, на жаль, — правда, ось тому я й вичислив, що не маю права говорити ні слова про Сашеньку й сина, не можна відкривати свого болю, це — непоправно, знатимуть, на що тиснути…
Ти досить відкрився, коли працював на дачі, признався він собі з прикрістю, не забувай цього. Мабуть, вони зволікають не тільки тому, що це — метод, вони складають
Вони готують план, виходячи з системи своїх аналогів, із здобутого ними досвіду, — саме тому вони згорять на мені. Я пригадую, як містер Шіббл, коли ми йшли у Парагвай через сельву, сміявся, розповідаючи про визнаний еталон краси індійської жінки: пласке обличчя, надрізи на щоках, зафарбовані яскраво-червоною смолою, зачорнені зуби й кільце в носі.
А що, правильно, у кожної етнічної групи свій еталон краси і манери поведінки: десь на Сході прийнято блювати, лише тоді господар упевниться, що його гість ситий, вища форма вдячності.
Сергій Сергійович і той, хто ним керує, мають свої еталони; що ж, подивимось, як ми накладемося один на одного.
…На черговий допит його викликали о третій годині. Але сьогодні його підняли в ліфті, ввели в приймальню — вікно затягнуте густою сіткою, щоб ніхто із заарештованих не стрибнув головою вниз; за столом-бюро сидів елегантний чоловік у цивільному; багато телефонів; раніше у нас у Чека були зовсім інші моделі — з «рогами», трубки вигнуті, щоб говорити прямо в мембрану, а тут геть усі німецькі, найновішої форми, мабуть, вивезли з Німеччини.
Підвівшись із-за столу-бюро, чоловік відпустив наглядачів і запропонував Ісаєву:
— Сідайте на диван, керівництво скоро звільниться…
… Портрет Дзержинського, навпроти — Сталіна у формі генералісимуса.
По-моєму, ніхто з російських царів, подумав раптом Ісаєв, не чеканив переможні медалі зі своїм зображенням; у Росії був Георгіївський хрест, були ордени святих — Анни, Володимира; у Франції — розетка Почесного легіону; навіть Наполеон не зображав свій профіль на медалях; Сталін не церемонився.
Дивно, чому ми починаємо думати про очевидне й дивуватися з цього лише тоді, коли доля ставить нас до стінки? Рятівний інстинкт відмежування від правди? Як у ракових хворих? Що це — нове в нас чи традиція? «Моя хата скраю, я нічого не знаю» — стало прислів'ям уже більш як століття… Отже, не можемо без царя? Потрібен Патріарх? Макс Нордау писав, що вироджуються не тільки злочинці, у яких споконвіку закладено зло, а й артисти, політики, письменники, вчені, художники, цвіт нації… Невже цей паскудний прародитель нацизму писав правду? Ні, це не так, бо він пророкував зникнення такої «виродженої» нації, як французи, але розвалилася не Франція, а саме Німеччина; німецький народ несе в собі віднині тавро нацистського прокляття: нація дозволила фюреру та його банді створити державу жаху, яку вони назвали «рейхом щастя»; німці допомогли створити державу, де директивно, за вказівкою головного пропагандиста Геббельса, призначалися «таланти», а справжні таланти виганяли за кордон або спалювали в концтаборах… За весь час правління Гітлера не було написано жодного роману, створено жодного фільму, картини чи спектаклю, які залишили б про себе пам'ять… А вигнанців Брехта і Ейслера знав кожен у світі, як і Манна, Ремарка і Фейхтвангера… Але ж німці аплодували, коли виганяли своїх геніїв, голоси ревли «хайль», коли проїжджав обожнюваний ними фюрер, а потім ставали в чергу за маргарином, що відпускали по карточках, але в цьому були винні більшовики, масони, євреї й ми, слов'янські нелюди, хто ж іще?!