Відчай
Шрифт:
Він дякував долі за те, що дістав теологічну освпу: ніщо так не логічно й безстрашно, як школа трактування слів і думок, закладених в догматах церкви. Справді, наука після поразки Святої інквізиції утискувала релігію в усіх напрямках, спростовувала святі споконвічності, довівши обертання Землі навколо Сонця, нав'язавши людству електрику, висунувши теорію тяжіння, а потім — відносності, піднявши людину в небо й навчившись передавати голос на відстань за тисячі кілометрів. Треба було обійти всі ці нововведення, за які раніше фанатичні інквізитори карали; необхідно було придумати пояснення тому, що сталося, скласти легенди про чудове Минуле; росіяни казки люблять, поміняти б тільки Івана-Дурника на Івана-Розумника, як можна було дозволити таке
Сталін не смів признатися собі в тому, що головним завданням його життя було знищення ленінської Пам'яті, підміна Значимості і, нарешті, створення Держави, слухняної лише його Думці й Слову.
Він не смів признатися собі і в тому, що ставився до російського народу з відчуженою, співчутливою жалістю, з якоюсь заздрістю й презирством.
Піддавшись свого часу блискучому розуму й напористості Бухаріна, який запевнив, що примусові заходи на виробництві та в селі малорезультативні, успіху в справі прогресу досягають лише ініціативні, ситі й вільні люди, Сталін, вивчаючи статистичні таблиці, які приготували Молотов і Каганович спеціально для нього, бачив, що справний «бухарінський» мужик і міський кооператор дедалі більше виходять з-під контролю відділів, секторів та управлінь, стаючи незалежною, виробничою силою. Мине кілька років, і вони, кооператори, непмани й мужики, реально відчують свою суспільну значимість, бо саме вони підняли країну з голоду й розрухи, а це згубно для апарату диктатури; так само згубно й те, що робітники, трудящі на концесійних підприємствах, на фабриках і в майстернях, побудованих на принципах ленінської нової економічної політики, заробляли значно більше, ніж заводський пролетаріат, що підлягав наркоматам; почалися розмови — «влада не вміє правити, обюрократились, вірно говорив Троцький…»
Сталін доручив Мехлісу й Товстусі, своєму мозковому штабові, перелопатити Леніна, зосередившись лише на одному питанні — кадровому.
Висмикнув одну фразу Старця з його листа Цюрупі: «Головне — добір кадрів», слова «всі наші плани — гівно» викреслив; він, Пророк, не дозволить звести Ульянова до рівня простої людини; і так Ленін надто часто потурав. Тепер новий час, росіянами треба правити інакше, являючи себе; це в їхній традиції; Петра багато хто досі ненавидить, над Корейським потішаються — базіка, а дурня-Миколашку нишком жаліють, бо той дотримувався заведеного віками: являв себе; подія, новина, спілкування Помазаника з народом…
Отже, ленінське посилання на кадри, на їх головну роль — необхідне. Він, Сталін, не пропонує нічого нового, він керується заповітом великого Леніна, свого вірного друга й соратника.
Тільки одного разу він не зміг проконтролювати себе й почув у собі правду: якщо й далі в країні залишаться люди, які пам'ятають, його майбутнє буде в повсякчасній небезпеці, бо, звернувшись до періоду з сімнадцятого по двадцять четвертий рік, до засекреченого Заповіту паралізованого Ульянова, завжди може знайтися псих, котрий вилізе на трибуну з'їзду чи конференції: «Товариші, як можна терпіти диктатора?! Куди ми йдемо?!»
Так, Молотов, Ворошилов і Каганович підібрали досить стійку більшість, віддану йому, «вірному соратникові» Леніна, позбавленому блискучого фразерства Троцького, хитань Каменева і Зінов'єва, філософського фейєрверку Бухаріна («не зовсім діалектичного»), прямолінійності Рикова, селянських «штучок» Калініна (того пристрашив ще в двадцять шостому, дозволив надрукувати в «Крокодилі» злу карикатуру на Старосту: небайдужий до жіноцтва, причому підставляється, про це говорять, цього в політиці не прощають — або будь у всьому зі мною, або ЦКК викине з рядів, фактів у Куйбишева і Сольца досить). Усе це так, людей підібрали, але істина така, що можна керувати лише сотнею вірних, хоч і різнохарактерних, політиків. А тисячею? Вона непідвладна нічиїй волі, навіть
Але росіянин піде за ним лише тоді, коли він назве ворогів, на яких лежить вина за поневіряння, заклеймить тих, хто свідомо заважав комуністичній, рівній для всіх, благодаті. І цими винуватцями мають бути не пішаки, а керівники, всім відомі люди, визнані вожді.
Споконвічний дух традиційної общинної рівності задовольниться цим, він прийме й схвалить крах тих, кому раніше поклонялися, і буде вдячний саме йому за це очищення від чужих.
Однак маса — масою, а розум — розумом, правильно написав Грибоєдов — «горе з розуму».
Отже, почавши зверху, треба знищувати всіх, хто вступив у партію до сімнадцятого року; Калінін злякався, тепер він у всьому зі мною. Злякаємо ще з десяток ветеранів; таким чином, пуповину, що зв'язує якісно нову хвилю молодих керівників з пам'яттю про Леніна, не буде перерізано: Лепешинські славитимуть його, Сталіна, істинного продовжувача справи Леніна, так само як це робив у тридцятому Зінов'єв, а в тридцять шостому — Бухарін з Радеком…
Саме тому Єжов, трохи набивши руку в апаратній роботі — просидів вісім років заступником заворгвідділом, — повинен заздалегідь приготувати списки: як на тих, кого треба знищити, так і на ту молодь (правильно сказав Троцький, «молодь вирішує все»), яка займе місця пам'ятливих.
…У тридцять шостому році Віктор Абакумов був молодшим оперативним уповноваженим Воронезького НКВС; його любили за веселу вдачу, чуйність і вміння працювати за інших, як хто з товаришів зашивався, він завжди був готовий прийти на допомогу, просиджував на роботі вихідні, спав по-наполеонівськи — п'ять годин.
Коли на другий день після розстрілу Каменева і Зінов'єва з Москви надійшов список і першими в ньому були начальник обласного управління, два його заступники, секретар обкому і голова облвиконкому, його, Абакумова, якого заздалегідь, протягом півроку, з усіх боків оглядали люди Єжова й Маленкова, викликали до апарата прямого зв'язку.
Дзвонив не нарком Ягода, який раптово занедужав, а особисто секретар ЦК Єжов:
— Даю вам тиждень строку на те, щоб ви добилися зізнання від воронезьких троцькістів… Фашисти піддають тортурам наших товаришів по класу, Троцький — агент Гітлера, чому ми повинні працювати в білих рукавичках? Око за око, зуб за зуб! Я сподіваюся на вас, товаришу Абакумов… Коли виникнуть якісь питання — дзвоніть Миронову, Берману чи Слуцькому, люди з досвідом, порадять…
Лише в кінці тижня (заарештовані заперечували свою провину, незважаючи на те що Абакумову передали з Москви папку з викриваючими їх показаннями, які дали на слідстві Валентин Ольберг і колишній зінов'євський помічник Ріхард Пікель, нині член Спілки письменників) він зайшов у буфет, купив коньяку й коробку шоколадних цукерок, піднявся у свій закуток, випив нахильці пляшку «Варціхе», насиченого пахощами винограду, викликав з камери колишнього начальника управління НКВС — того, хто вчив його навикам роботи («у чекіста повинні бути чисті руки, холодна голова і гаряче серце»), і, замкнувши двері, почав мовчки й люто бити його з усією своєю богатирською силою; потім, закривавленого, майже непритомного, взявши під пахви, підтяг до стола й примусив підписати чистий бланк протоколу допиту.