Відчай
Шрифт:
Заповнивши його, витягнув з камери секретаря обкому, ознайомив із «щиросердними показаннями» начальника НКВС і запропонував: «Або десять років дасть Особлива нарада, коли напишете Те, що я вам продиктую, або розстріляємо зараз же — партії потрібні свідчення проти ворогів народу, вам, більшовикові, це відомо не гірше від мене… Даю чесне слово чекіста — якщо допоможете розгромити троцькізм, через рік станете парторгом будівництва на Далекому Сході».
Зламав усіх, справи надіслав до Москви, звідти прийшла вказівка: «розстріляти всіх, хто признався,
Організував і це: розстріляв ще чотири тисячі ветеранів партії, одержав орден Червоної Зірки.
Після цього Єжов хотів зразу забрати його в центральний апарат; Маленков, який відповідав перед Сталіним за створення нового партійно-державного механізму, Абакумова притримав, призначивши його виконуючим обов'язки керівника Воронезького НКВС; лише коли Берію зробили першим заступником Єжова, а того почали готувати, щоб перевести на роботу в Наркомвод Росії й розстріляти без шуму, Абакумова викликали до Москви.
От його Берія й двинув на посаду міністра, зберігши свою стару бакинську гвардію, що провинилася, коли вивозили трофеї з Німеччини (зібрав їх у ГУСІМЗ): Меркулова, братів Кобулових, Деканозова.
І коли його, Абакумова, несподівано для нього самого призначили главою державної безпеки, після перших тижнів щастя й солодкої, п'янкої ейфорії, поступово, через кілька місяців, він зрозумів, що оточений людьми Лаврентія Павловича і кожен його крок контролюється; практично — піднаглядний; про будь-яку ініціативу доповідали Берії негайно, як тільки він висував її…
І Абакумов став перед вибором: або почати роботу — таємно, акуратно, спроквола— проти свого високого покровителя, який висунув його на цю ключову посаду, або змиритися зі своїм становищем: слухняна лялька, якою управляє невидима рука могутнього сатрапа; можна постаратися ввійти в блок із секретарем ЦК Кузнецовим, котрий після Маленкова дедалі активніше входив у справи апарату, звертаючись до справ тридцятих років, наполегливо вимагаючи боротьби з рецидивами «єжовщини» — «законність насамперед».
Абакумов узяв з архіву свої воронезькі справи, побачив сліди крові на бланках допитів (начальник НКВС опустив голову на протокол, забруднив папір, сволота); спалив, але зрозумів, що таких справ — тисячі, особливо коли він відповідав за допити й депортацію на Колиму колишніх полонених та в'язнів гітлерівських таборів; усього не сховаєш, сказав він собі, наслідив, дурень!
Ні, блоку з Кузнецовим не вийде — просидів усю ленінградську блокаду, від додаткових пайків відмовлявся, ліз в окопи, чистьоха…
І все-таки не кваплячись, поступово він почав вибудовувати свою лінію: попросився на прийом до Вознесенського, вніс пропозицію активніше використовувати ув'язнених на будовах комунізму, а тим «зекам», що відзначилися, збільшити пайки. Той порадив перевести на вільне поселення якнайбільше в'язнів, коли,
Після цього Абакумов подзвонив Кагановичу. Міністр шляхів сполучення був акуратніший у розмові, обіцяв подумати, але в принципі ідею схвалив:
— Генерал Куропаткін, командуючий російською армією в п'ятому році, правильно говорив: «Дайте мені другу вітку у Владивосток, і ми поженемо японців…» У тридцять третьому ми спробували було розпочати цей проект, та силоньки не вистачило, спасибі за пропозицію, бачу розумне зерно…
Абакумов тоді ще раз подивувався з наполегливості і впевненості в собі цього єврея. Одного брата розстріляли, другий покінчив життя самогубством напередодні арешту як викритий бухарінець, куркульський прихвостень, а цей зберіг позиції; більше того, люди їздять у Метрополітені імені Кагановича, а не Сталіна, отак воно!
…Абакумов ждав, як прореагує на його візити благодійник — Лаврентій Павлович; але той не сказав ні слова, хоч напевне знав про все. Але шкірою, кожною клітинкою свого єства, якимсь особливим відчуттям, незбагненним йому самому, міністр відчув, що Берія змінився до нього, хоч з виду став ще привітнішим і доброзичливішим.
Ось тоді Абакумов і вирішив розіграти козирну карту: коли Берія поїхав у відпустку, міністр викликав двох своїх — тих, кого йому вдалося притягти з собою з Воронежа, і показав їм лист, підписаний нерозбірливо (сам продиктував шоферові, вірив йому як собі, той працював з ним дев'ять років). В анонімці повідомлялося, що троє молодих контриків, які живуть на Можайському шосе, по якому товариш Сталін щодня їздить на Ближню дачу, готують теракт проти великого вождя.
— Це що ж таке, га?! — Абакумов удавав, що він дуже розлючений. — У вас під носом діють терористи, і мені про це доповідають прості радянські люди, а не ви — з генеральськими погонами, лікувальним харчуванням, двозмінками й кремльовкою! Щоб через три дні в мене на столі лежала оформлена справа, ясно?!
Заарештували трьох «терористів»: сімнадцяти, дев'ятнадцяти й двадцяти одного року. Зламали їх за дві доби, вибили в них показання ще на п'ятьох юнаків, і отоді Абакумов, завмираючи від жаху, подзвонив Сталіну, сказавши, що він не посмів би тривожити, якби не надзвичайні обставини…
Сталіну подобались високі й статні військові; Абакумов пам'ятав ці слова, що їх зронив якось Берія на гулянці. Тому, йдучи на прийом до генералісимуса, він надів генеральський мундир, галіфе і чоботи-пляшечки.
Ознайомившись зі справою, Сталін пахнув люлькою і, замислено подивившись у вікно, що виходило на кремлівську площу, всміхнувся:
— Не вгамовуються? Он як… Що ж, коли залишились вовченята, треба шукати вовка. Самі вони на таке не пішли б. Як вважаєте?
І тоді, завмерши від страху, Абакумов спитав: