Вітряк

Чернишев Славчо

— І по-третє, — підвищив голос Андрій, — чому він не ходить по воду?

Інші здивовано глянули на нього.

— Вона цього не може знати, — ляпнув Сашо.

— Що ти мелеш там! Мовчи вже! — визвірився на нього Колка. — Говори, Андрій!

— Я ж і питаю: чому старий не ходить по воду? Вчора весь день після обіду він і краплини в рот не брав, сьогодні — теж. А коли ловив рибу, пив з тикви і так прицмокував, що аж до нас було чути.

— А може, він увечері ходить до крамниці? — невпевнено промовив Сашо. — Або

вранці. Хоч, правда, сьогодні не ходив.

— Ходив! — заперечив Колка. — Ще тоді, як ти спав.

— Дуже він ранній. — Ну, гаразд, я вас завтра о четвертій розбуджу.

На цьому дебати закінчились. Максим і Сашо пішли по рибу, Андрій став на вахту, а Колка заходився варити обід.

Старик сидів на тому самому місці. Сашо уважно обстежив, усе навколо. Та ба! Стежка була протоптана. Ллє чого він так далеко ходить? Для того, щоб переконатись, чи підуть хлопці до млина. Не інакше! Сашо окинув оком довге узбережжя, сподіваючись угледіти Доменіку. Справді, маячили якісь постаті. Можливо, це були дачники, але він навмисне сказав:

— Певно, дівчата, — і, неначе це його зовсім не цікавило, додав: — Не знаю, може, підемо, га?

Вони пішли назустріч. На щастя, то були Марія й Доменіка. Дівчата саме роздумували, купатись їм чи ні.

— Холоднувато ще, — заклопотано сказав Сашо. — Потім…

Полягали на піску. На чималій відстані від них загоряла група дачників. Максим ламав голову над тим, як почати розмову, і час від часу поглядав на Саша, — може, той догадається. Сашо ніяково мовчав і стулкою устриці щось креслив на піску. Впевнившись, що розмова почнеться не скоро і що сам Сашо краще б справився, Максимові спало па думку допомогти товаришеві:

— Я йду по рибу, — сказав він. — Маре, ти не хочеш зі мною?

Марія радісно схопилася:

— Хочу! Тільки я теж ловитиму. Добре? — і змовницьки засміялась.

Вони вирушили в море, а Сашові стало ще незручніше. Хлопцеві не хотілося розпитувати Доменіку. Його охопила відраза до всієї тієї справи. Сашо розізлився на Максима. Почав собі докоряти за те, що перший не додумався піти з Марією по рибу і залишити тут Максима займатися придуркуватим дідом. А все ж вийшло так, що він і незчувся, коли сказав:

— Шкода! Ми хотіли жити у вітряку, а ця людина нам зруйнувала всі плани.

— Чому? Хіба на дачі погано? — несміливо запитала Доменіка.

— Воно то добре, тільки… як би тобі сказати… У вітряку було б поетичніше.

— Не знаю… Я його не люблю.

— Справді? — пожвавішав Сашо. — Чому?

Від зніяковіння Доменіка вся зашарілась.

— Ти ж не такий… як Колка?

— Звичайно!

— Я не люблю цей вітряк, бо він мені нагадує, ким був мій батько… Вітряк діда Ставра…

— Ти ж казала, ваш? — здивувався Сашо.

Доменіка замовкла, ще нижче схиливши голову, і поквапливо, одним духом, щоб раз і назавжди звільнитись від цього, почала:

— Колись мій

батько за борги відібрав вітряк у діда Ставра. А коли той збожеволів, він вирішив його віддати. Навіть сам найняв майстрів, щоб зробили ремонт… — дівчина помітила, що Сашо враз похмурнів, і, докоряючи собі за відвертість, щиро запитала: — Він же непогано зробив, правда?

— Правда… — неуважно відповів Сашо, а в голові його гарячково билася думка: «Старик підозріває, що за ним стежать. І сам теж стежить. Значить, тут не все гаразд. Значить, він з Мортієм…»

— Про що ти думаєш? — перервала його роздуми Доменіка.

Сашо глянув на неї. Обличчя дівчини мало такий вираз, що йому враз стало соромно за самого себе і нестерпно боляче. «Коли б Мортій не був винен! Коли б! Коли б!» І сам зрозумів, що йому жаль Мортія тільки через неї і що це негарно.

— Так… — неуважно махнув він рукою. — Думав про долю цієї людини. Ким він був, кажеш, рибалкою?

— Рибалкою.

— І, певно, був проти фашистів?

Це несподіване запитання вкололо її.

— Не знаю… Можливо… Бідний. А бідні ж були проти них, правда?

— Авжеж.

Настала глибока тиша. Було неприємно й тяжко на душі. Доменіка помітила, що Сашо чомусь невеселий, і вирішила розвіяти його сум, відвернути увагу від цих питань, що краяли її молоде дівоче серце. Але як це зробити?

— Ти в тій самій школі вчитимешся? — згадала нарешті вона.

— Хто? Я? — спохватився Сашо. — В тій самій.

— Я теж! — вона сплеснула руками й мило посміхнулась. — Давай поплаваємо. Хочеш?

— Давай…

Доменіка підбігла до води й задирливо гукнула:

— Ану, доганяй! — і кинулась у воду, здіймаючи бризки.

Вона плавала, мов риба.

Сашові, який теж добре вмів плавати, довелося докласти чимало зусиль, щоб її наздогнати. Але дівчина пірнула й попрямувала до берега… Довго тривала ця гра. Веселі й мокрі, вони попадали на пісок. Трохи згодом прийшли й Максим з Марією. Човен був повен риби.

— Тобі пощастило, — позаздрив Сашо.

— Це все Маре… Дівчата, знаєте що, приходьте до нас у гості, — люб'язно запропонував Максим, вважаючи, що Сашо ще не запросив дівчину. — Доменіко… ти можеш?

Сашові хотілось сказати «ні», але вона погодилася. Хлопець похнюпився. Ну, тепер почнуть її розпитувати!

— Чудово! — зрадів Максим. — Тоді Сашо відведе човна до джерела, а ми з Марією підемо навпростець через дюни і там чекатимемо. Правда, Сашо?

— Чому? Втомився?

— Сказати правду — втомився.

Сашо гріб похмурий і пригнічений. Навпроти сиділа Доменіка. Спочатку вона щасливо посміхалася, зануривши руку у воду, але потім їй стало сумно. Чому це Сашо такий? Чому він змінився? Може, вона щось не так зробила? Дівчина шукала причину в собі, але марно. Вона вирішила, що у Саша дуже чуле серце й історія бідного дідуся його засмутила.