Вітряк

Чернишев Славчо

— Ну? Невже горілка? — підозріло глянув на склянку капітан і, знову ковтнувши, засміявся. — Підіть комусь іншому скажіть! Це джин або віскі.

Хлопці торжествуюче переглянулись.

— Та ну? — радісно вигукнув Максим.

— Гей, що ви над капітаном насміхаєтесь! Віскі, а що ж інше! Я колись пив.

— А ти не помиляєшся? — насмішкувато запитав Колка.

— Б'юсь об заклад!

— Ти диви! — так само «здивувався» хлопець.

— Слово честі! Таким нікчемним напоєм тільки ворон напувати. Та ще хіба вашого Чепкова!

— Це правда, —

промовив Максим. — Ми цю пляшку знайшли у шафі, шкода, що мало.

— Дарма. Молодці, — Бай Нако ковтнув ще кілька разів, смачно прицмокнувши. — Коли б такого побільше…

Хлопці зареготали.

— Що таке? Чого ви регочете? Чи не поклали бува чого в чарку?

— Та ні, дядьку, — крізь сміх заспокоїв його Максим. — То кажеш, що таким тільки ворон напувати, а тепер — «коли б такого побільше»?

— То така приказка є… Що тут говорити, коли немає іншого, то й віскі добре. Цікаво, як воно не видихалось?

— А біс його знає, — поквапився зам'яти Максим. — Слово честі, ми думали, що це горілка.

— Справжнісіньке віскі! Ну, будьмо! — бай Нако цокнувся з порожньою пляшкою й вихилив чарку до дна.

Йому налили своєї горілки.

— О, та це слив'янка!

— Капітане, — не втримався Колка, — мабуть, ти вже давненько не пив віскі? Зразу й не вгадав.

— Правда. До війни чужі матроси привозили й міняли на слив'янку. Безсумнівно, наша горілка краща! Це я кажу не через те, що я — болгарин, ні! Хто добре в спиртних напоях розбирається, той підтвердить.

— А тепер хіба не продається? — знову запитав Колка.

— Що? Слив'янка?

Бай Нако все зрозумів і почав прикидатися дурником.

— Ні, віскі…

Капітан лукаво підморгнув:

— Ви знову, знову за своє, — і посварився пальцем. — Це кава вам не дає спокою!

— Та ні! — заперечив Колка. — Ми вже зробили, що нам треба було.

— Так, так… Вірю. А віскі не продається. Немає. Навіть горілки обмаль, а ви хочете, щоб віскі було!

Сашо теж втрутився:

— А Дев'ятого? Тоді, як штурмували дачі?

— Ну, то що? Питаєш, чи було тоді віскі? Ні, Сонце. Коли б знайшли щось таке, почули б і ми. Коли справа стосується спиртного, то тут нашого брата не проведеш.

Випивши й слив'янки, бай Нако закусив і веселий пішов додому, не забувши нагадати, щоб оберігали дачу як зіницю ока, бо це — народне добро. — Дивіться, я ж відповідатиму!

Залишившись самі, хлопці притихли й замислились. Тепер вони вже були на вірному сліду. Але бракувало фактів для того, щоб затримати «божевільного». А без фактів усе знову піде шкереберть.

ТРИВОГА

Наступного дня старик з вітряка не виходив. Хлопці подумали,

що він захворів. У бінокль було видно, що двері незамкнені. Не з'явився дід і на другий день. Це схвилювало хлопців. Вони боялися, що старик може вмерти і та велика таємниця, яка цілком захопила хлопців, залишиться нерозгаданою. В душі була якась неприємна порожнеча. А що коли й справді вмер? Як тоді бути? Єдиний слід, який вони відкрили, вів до старика. Інших слідів не було. Вирішили почекати ще день. Можливо, дідуган хворіє, а коли одужає, знову піде рано-вранці з вудками. Але й на третій ранок старика не було. Хлопців охопила тривога й розпач.

А діяти все-таки було необхідно.

Максим з Колкою пробралися до вітряка. Замка не було. Значить, старик у млині. Переборовши страх, Максим притулився до дверей. Під вагою тіла вони раптом відчинились, і хлопець побачив, що у вітряку нікого нема. Серце у Максима завмерло.

— Колка! — вигукнув він глухо.

Той прибіг, витріщив очі від подиву:

— Ти диви! Накивав п'ятами! — і почервонів від гніву. — От тобі й дід. Побачив, що ми його викрили, і втік! Ех, шкода!

Похмурий і засмучений стояв Максим біля розчинених дверей. Несподіваний оборот справи прикро вразив його. Колка підштовхнув товариша, і він машинально ввійшов усередину. Потім, трохи отямившись, почав разом з Колкою розглядати млин. Максим так уже звик до старика, що йому здавалося, дідуган навмисне сховався десь у кутку, ось зараз вискочить і почне мугикати.

Хлопці перерили весь вітряк, але нічого цікавого не знайшли. Як і слід було сподіватись, тикви теж не було. Ясно, що старик вислизнув у них з-під самого носа. Ще й навмисне не замкнув дверей, бо по замку могли дізнатися, що його немає. Зачинивши двері й зав'язавши кільця мотузком, Максим з Колкою подалися на дачу.

Неприємна новина найбільше розхвилювала Саша. З хлопцем почалась істерика, він розкричався і так зайшовся, що ледве його заспокоїли. Звичайно, нікому й на думку не спало, яка справжня причина такої поведінки Саша. А хлопця до нестями мучила власна брехня. Нечиста совість підказувала, що тепер усю увагу товариші спрямують на Мортія і що мерзенну брехню буде розкрито. Ковтнувши холодної води, Сашо вискочив надвір, дременув навпростець через дюни й ліг на морському березі. Полежавши трохи, він підвівся і повільно пішов мокрим піском.

Максим, Андрій і Колка по-своєму витлумачили причину Сашової істерики: йому неприємно, що старик вислизнув і тепер візьмуться за батька Доменіки. Так, настав час почати по-справжньому стежити за Мортієм, незважаючи на те, що немає ніяких фактів його злочинницької діяльності. Та дарма…

І все одно найголовнішою фігурою залишався старик. Дивно, куди він міг подітись? Чи бува не лази його викрали? Ні, неймовірно. В таку ясну погоду навряд чи змогли б вони проникнути до берега. Та й ночі світлі. Прикордонний патруль їх помітив би. Значить, старик десь переховується. Але де? Певно, десь далеко звідси. Словом, шукай вітра в полі!