Вітряк
Шрифт:
Водночас Сашо чудово розумів, що це небезпечно, що, можливо, йому загрожує смерть, але назад вороття не було. Душу пекло почуття страшенної провини, якою він завдав шкоди загальній справі, і прагнення за всяку ціну виправити її, спокутувати свій жахливий гріх.
Несподівано Сашо зважився на відчайдушний вчинок. Що якби залізти непомітно в Мокову шхуну, потім разом з ним потрапити в печери, якщо, звичайно, Моко туди поїде… А як же тоді вибратися з тих лабіринтів? Та вже як забереться, так і вибереться. Щось придумає. Ніхто ж не знатиме, що він на шхуні. Потім прямо до капітана
Так. Він зловить бандитів, а ті тільки подивляться. Теж друзі! Одна назва!.. І все-таки… якщо вони загинуть? Сашо засмутився. Не буде вже ні Максима, його сміливого капітана, ні лагідного Андрія, Колки теж… Воно б і не слід жаліти Колку. Стільки болю йому завдав! Він у всьому винен… Дурниці! Сашо сам у всьому винен… Ні, ні. Ніякої людяності. Не по-товариському. Що було, те пройшло! Чому повинен вмирати цей хлопець, хоч він і вредний? Вони все одно залишаються друзями. Ні, ні… Інакше б він усе життя жалкував за ними. Це все одно, як би він сам їх повбивав. Ні, ні в якому разі! Він тільки їх покарає трохи, провчить, щоб знали, що він гідний поваги…
Сашо вирішив передати їм Доменікою записку. Коли б тільки вона раніше прокинулась!
На світанку вітер ущух. Настала та особлива досвітня тиша, коли море стає гладеньким, мов скло, і освіжає виснажену спекою землю. Сашо написав записку й пробрався до подвір'я Мортія. Дехто з його дачників уже вмивався біля будинку. Але Доменіки ще не видно було. А час летів. Сашо не витримав, переліз через мур і, ховаючись у бур'янах, підійшов до будинку ззаду. Заглянув у кухню. Дівчина спала. Він заглянув і в сусідню кімнату. Занавіска прилягала нещільно, можна було роздивитися, що робиться всередині. Мортій з дружиною теж спали. Тоді Сашо тихенько постукав у вікно кухні. Доменіка перелякано схопилась і, побачивши його, подала знак, щоб він зачекав на подвір'ї. Незабаром дівчина прийшла в бур'яни, стурбована його раннім візитом.
— Що таке, Сашо? Чого в тебе такі червоні очі? Ти, мабуть, сьогодні не спав? Що сталося?
— Нічого. Повернусь — тоді розповім. Візьми оцю записку й віднеси хлопцям, — хотів сказати «негайно», але роздумав, згадавши, що це повинно відбутись пізніше, коли він уже буде у відкритому морі, щоб вони йому не перешкодили.
Перелякавшись, Доменіка взяла записку.
— Зараз віднести?
— Потім. Приблизно о сьомій.
— А ти куди?
— Треба в одне місце.
— В яке місце?
— Потім дізнаєшся. Зараз ніколи.
— Сашо… що ти задумав? — ще дужче розхвилювалась дівчина.
— Нічого. Ти тільки записку передай.
Вони дивились один одному прямо в очі. Сашові захотілось її обняти, але він не наважився. Та й не любив таких ніжностей у відповідальні хвилини. Це робить людину нерішучою. Він махнув рукою, кинув на Доменіку останній погляд, ніби намагаючись запам'ятати її сумне й перелякане обличчя, потім тихо й ніжно сказав:
— До побачення, Доменіко…
Дівчина стояла
— Сашо! — вигукнула нарешті дівчина здавленим голосом. — Будь обережний!
Він знову махнув рукою й зник з-перед її затуманених очей.
Доменіка довго стояла сумна й пригнічена. Що це тільки діється. Саша мучить якась жахлива таємниця, а вона неспроможна йому допомогти. Чому життя таке тяжке і грубе? Чого Сашо сумує? За віщо він хоче запроторити її батька у тюрму? І чому саме він? Чому?
І вона нічим не може допомогти жодному з них; Події проходять повз неї, а вона не знаходить у собі сили їх зупинити, сказати: «Стій!» Можливо, через те, що обидва вони їй рідні.
Передчасна для її років печаль, якась невідома меланхолія й розпач охопили її. Дівчина остаточно заплуталася в них, і це висмоктувало з неї крапля за краплею і свіжу молодість, і безтурботність, і втіху, що приносять люди й життя.
Доменіка повільно попленталась до хати, вмилась і вже хотіла непомітно вислизнути на вулицю, але батько наказав поприбирати в кімнатах дачників. Дівчина взяла віник, намочила його й вирішила швиденько підмести.
На рибальській пристані було тихо й безлюдно. Сашо здаля привітався з матросом, який повільно ходив туди й назад з карабіном за плечима, і заліз у стару барку. Яка вона тепер нецікава!
На превелику його радість, Мокова шхуна була пришвартована біля інших суден. Сашо почекав, доки матрос відійшов аж до протилежного кінця пристані, зігнувшись, забрався у першу шаланду, з неї — у другу і звідти прямо в шхуну. Проліз у трюм і сховався в кутку між старими парусами. Тут був і невеличкий люк, крізь який можна було дивитись.
Минуло чимало часу, а може, йому тільки так здалося. Нарешті з'явився Кіро Привид. Сашові було чути, як він метушиться біля мотора, гидко лається і брязкає ключами. Потім заворушились люди й біля інших суден. Рибальські човни виходили в море. Прийшов Моко, веселий і балакучий, як завжди. Певно, вже десь хильнув чарку-другу, незважаючи на ранній час. Мотор загурчав, і хлопець відчув, як шхуна відчалила. В люк було видно, як лишились позаду пристань, червоний маяк, острів з військово-морською базою, міноносці, катери. Згодом минули й острів святого Івана з білим маяком і хаткою під червоною черепицею. Шхуна взяла курс у відкрите море.
Хлопці повставали рано й зібрались у кабінеті. Всіх трьох гнітила думка про нічну суперечку, яка закінчилася вигнанням Саша. Як тільки Сашо вискочив надвір, вони ледве стримались, щоб не побігти повернути його назад… Але ніхто не зважився на це, боячись проявити свою слабість. Спали погано: снився Сашо. Де він зараз? Чи бува не втопився? Сашо був слабохарактерний і образливий, і від нього можна було ждати всього.
Невеличкий пасажирський пароплав, давши три гудки, вирушив до міста. Максим пильно вдивлявся в пасажирів на палубі, але Саша не вгледів. Певно, сховався внизу…