Варан
Шрифт:
Сонце торкнулось моря. Варан дивився на вогняну доріжку, по якій ступати б і ступати – у ті краї, де дерева ростуть до неба.
Треба вмитись, подумав відсторонено. Я, дурень такий, перемазався по вуха в свою кров. Що подумає мати, коли побачить? Треба скупатись і сорочку відіпрати…
Він повернув назад і, ступивши декілька кроків, побіг. Не повернув на стежку, що прямувала до печер; добіг до краю скелі й, відштовхнувшись, із розгону полетів донизу.
Таж так можна втрапити й на камінь, подумав уже в польоті.
Море й небо
Вода перед очима трішки закаламутилась – це змивалась кров.
Він повисів, віддихуючи, у вирі бульбашок. Потім, сильно смикнувши ногами, пішов на поверхню. Віддихнув і озирнувся; скеля нависала стіною. Високо в небі похитувались корони шиполистів.
Звідси на суходіл був один тільки вихід – маленький наскрізний грот, що можна було знайти, лише знаючи позначки. Варан востаннє озирнувся на сонячну доріжку – і пірнув у темряву.
…Він підстереже їх! Вони неодмінно попливуть тут, повертаючись до змійсового стійла. Він сховається у воді, у затінку, і почує їхню розмову…
…Позорище. Огидно. Підло.
…То що ж, сидіти на камені, мов статуя Імператора, і дожидатись голубків?
Він не встигнув нічого вирішити. У глибокому гроті почувся голос Ніли. Звук викривлявся, багаторазово відбиваючись від стін і води, але вже за декілька хвилин Варан зміг розрізнити слова:
– Туго! Н-но! Пішла, люба, Журбонько, пішла!
Іще був час сховатись.
Вода в печері заворушилась хвилями. Із темного вузького ходу показалася Журба; вона йшла, високо піднявши рогату голову, із широких чорних ніздрів виривалася водяна пара. Варан не думав, що йому так приємно буде знов побачити ковзку лускату тварюку.
На спині в Журби сидів горні в куртці й штанах зі шкіри ситухи – такі продають на ринку приїжджим «на пам'ять». Довге мокре волосся наїзника прилипло до голови. Це був його мосць Імператорський маг Круглоіклівський, горні Лереаларуун, чи як його там. І він без ніякого здивування приклав пальця до губів; із темряви показалися Туга з вершницею. Варан сидів на мокрому камені, скулившись, як хвора жаба.
– Ой! – тільки й сказала Ніла. – Як?!
Варан не дивився на неї. Дивився на мага; той знову мав на вигляд ледве чи не однолітка – років дев'ятнадцять щонайбільше. Підмайстер…
Змійсихи теж помітили його. Забили хвостами; Журба, несучи на спині мага, підпливла зовсім близько.
– А це мій помічник, – Ніла всміхнулась магу. – Варан… От тільки не знаю, як ти сюди?…
– Зі скелі стрибнув, – сказав Варан. – Запірнув… Зависла коротенька пауза.
– Я думав, ви давно повернулись, – навіщось збрехав Варан.
Ніла дивилась на нього з підозрою.
– Сідай чи що…
І простягнула руку.
Від доторку її долоні Варану зробилося гаряче. Він здерся на сідло в Ніли за спиною; Туга зафоркала. Маг держався на віддалі простягнутої руки і, як здавалось
– Ти весь порізаний, – сказала Ніла. – Бився чи що?
– З шиполистом.
Ніла покосилася через плече:
– Серйозно?
– Випадково, – знову збрехав Варан.
– Журбо, вперед! – наказала Ніла. Змійсиха ковзнула вперед, залишаючи по собі хвилясто розкинутий слід. Маг у сідлі не обернувся.
Довге Нілине волосся гойдалось у Варана перед лицем. Слабко тямлячи, що робить, він намотав його на кулак.
– Ти що? – пошепки скрикнула Ніла.
– Де ви були? – Варан тягнув і тягнув, закидаючи голову дівчини назад. – Ти хоч знаєш, хто це?!
– Яке мені діло… Відпусти, бовдуре!
Туга захвилювалась. Закалатала по воді хвостом.
– Припини! – вигукнула Ніла гучніше.
– Ти була з ним? Була, так?
Ніла вдарила його ліктем у живіт – сильно і дуже точно. Варан зіслизнув із сідла і мало не звалив дівчину, але Ніла вчепилась за вуздечку й не далась. Варану довелося відпустити її волосся; він перекинувся у воду, а коли випірнув – Туга відіпливла далеко вперед. Варан залишився сам у темряві. Світло, що проникало знизу, з моря, слабшало щохвилини.
Він поплив уперед і плив, певне, не менш як півгодини. Зовсім стемніло; добре, що в цій частині маршруту трудно було заблукати. Варан плив уздовж стіни, вряди-годи намацуючи каміння правою рукою.
Потім море засвітилось.
Іскри розлітались під руками, крутились у нуртовищах, спалахували й гаснули, але не давали світла. Варан плив.
Потім попереду – там, куди він прямував, – розсипалася заграва, і в спалахах зеленкуватих іскор виникла величезна – у мороку все здається більшим – змійсиха.
– Гей, – тихо сказала невидима Ніла. – Ти тут?
– Так, – відгукнувся Варан.
– А я думала, ти потонув, – сказала Ніла.
Варан не відповів.
– Ти дурень, – повідомила Ніла.
Варан мовчки погодився. Можливо…
– Давай руку, – сказала Ніла.
– А я не бачу де…
– Та ось…
Він знову видерся в сідло за її спину.
– Який ти холодний, – сказала Ніла. – Бр-р…
І повернувшись, обійняла його за шию.
З самого ранку вона показувала «цьому хлюсту» всі підводні печери, до яких можна було дістатись верхи. Вони нашвидку пообідали смаженими молюсками; вони навіть майже не розмовляли – тільки про справи. Сам собою хлюст пірнає, як надута повітрям кулька, – голова донизу, решта на поверхні. Але він доволі швидко навчився пірнати на Журбі і взагалі непогано порозумівся зі змійсихою. Кінець кінцем вони пробрались навіть у той колодязь, ну, пам’ятаєш, там такий небезпечний вузький прохід… Хлюст не злякався й забагнув побачити його також. Чогось шукав, але не знайшов нічого, крім здохлої змії. Як вона туди потрапила? Може, течією прибило?