Вбивці на борту

Продель Гюнтер

—І ви знаєте того, іншого, що мав прийти?

— Навіть не уявляю.

— Отже, ви пішли о п'ятнадцятій?

— Так.

—Із вівтірка більше не були тут?

— Ні.

— Однак ви щойно говорили, що бували тут майже щодня.

Ерна Крюгер покопирсалася в своїй господарській сумці й видобула

звідти два якихось загорнутих предмети. Обережно зняла папір. В одному пакунку була невеличка вазочка з димчастого скла, в іншому — кілька гвоздик. І розповіла про сварку, що сталася через розбиту вазу, а також про своє увільнення.

— Та це вже не вперше. Розі дуже швидка на розправу, особливо, коли потрапиш під гарячу руку. Того ж дня вона була у жахливому настрої, чимось дуже розлючена, тому так образила мене, що я вирішила не повертатися. Навіть думала про інше місце. Але потім мені стало шкода її. Тому я принесла ось вазочку і квіти.

— Щоб помиритися?

— Еге ж.

—І це сталося сьогодні пополудні.

— Так. Близько п'ятої.

Мершель сповз зі столу, пройшовся туди-сюди. Підійшов до служниці, простягнув їй фото у сап'яновій рамочці.

— Чи знаєте ви цю людину, пані Крюгер? Та кинула побіжний погляд на портрет,

— Це — пан барон.

— Який ще барон? Кажіть прізвище!

Ерна знизала плечима.

— Не знаю. Розі просто називала його бароном. Здається, якийсь багатий фабрикант з Ессена. Розі якось вихвалялася, мовляв, він один з найзаможніших людей у Європі.

— Чи давно вона з ним знайома?

— З того часу, як я веду тут господарство. Чи, може, й раніш.

—І ви ніколи не чули, як його звати?

— Може й чула, але не звертала уваги. Інакше мені довелося б запам'ятовувати чимало імен.

Кілька секунд оберкомісар допитливо дивився на служницю, ніби хотів прочитати по її обличчю, чи правду вона говорить. Потім показав їй інші фото.

— Знаєте цих людей?

— Побіжно. І жодного за прізвищем.

— Всі вони були друзями Нітрібіт?

— Звичайно. Навіщо б в іншому разі дарувати свої портрети?

Мершель потасував фотографії, як колоду карт, зрештою склав їх і сунув у кишеню. Здавалося, розмову закінчено. Тому Ерна Крюгер підвелася і заходилась пакувати вазу та квіти.

— На жаль, пане комісар, більшого вам не можу сказати.

— Хвилиночку, пані Крюгер. Хочу попередити вас, щоб про нашу розмову не знала жодна людина. Інакше ви завадите розслідуванню, та ще й себе вплутаєте у справу.

Проте, хоч Мершель намагався надати своїм словам якнайбільшої ваги і старанно наголосив заключні, на служницю вони не справили ніякого враження. Вона лише одмовила байдуже:

— З ким маю балакати про це? Кого, окрім поліції, це цікавить?

І, заховавши у сумку свої речі, запитала:

— Тепер я можу йти, пане комісар?

Мершель похитав головою.

— На жаль, ні, пані Крюгер.

Я змушений запропонувати вам поїхати зі мною до поліції.

— Зараз? Але мені ще треба дещо купити. Невдовзі позачиняють магазини. А до поліції я можу прийти й завтра вранці,— розхвилювалася служниця. — До того ж, нічого суттєвого додати не можу.

І пішла до дверей. Та Маршель затримав її за руку.

— Хвилиночку, пані Крюгер. Здається, ви пригадаєте ще багато чого, якщо захочете.

— Як так? Чи не думаєте, що я брешу?

— Принаймні, ви сказали неправду про те, чому Нітрібіт викинула вас геть. Розбита ваза — то не підстава для такої серйозної кари.

— Але ж ви не знали Розі! Вона була здатна вигнати за щонайменшу дрібницю. Я до цього звикла.

— Отже, якщо звикли, чому не прийшли до неї вже наступного дня?

Оторопіло глянувши на оберкомісара, Ерна Крюгер мимоволі відсахнулася. Її губи тремтіли.

— Он воно що! Бачу, ви хочете роздути мою сварку з Розі, щоб довести, ніби я причетна до її загибелі!

— Я хочу знати лише одне: чому ви не прийшли наступного дня?

— Чому, чому! Коли б знала, що тут скоїться таке, то неодмінно прийшла б!

— Відповідайте, будь ласка, на моє запитання, пані Крюгер!

— Боже милосердний! Та я ж вам товчу й товчу: ми полаялись, і я хотіла шукати іншої роботи.

Мершель присів на низеньку табуретку. Тепер він дивився на служницю знизу вгору.

— Кажучи відверто, я не розумію вас, пані Крюгер. Поміж вами та панночкою Нітрібіт нічого особливого не сталося. Розбита ваза — то ж пустощі! Нітрібіт вигнала вас — знов нічого надзвичайного, ви самі про це казали. Отже, навіщо вам було роздумувати про інше місце?

Ерна Крюгер знесилено впала на стілець і поляскала себе по лобі, що мало означати: от телепень, чого він не розуміє простих речей! Та Мершель не давав їй спокою.

— Чому це ви раптово вирішили кинути таке тепленьке місце? Адже ви тут добре заробляли?

— Так, непогано. І я зовсім не хотіла залишати місця. Просто була дуже роздратована тим, що Розі так погано ставиться до мене, особливо, коли не в настрої! — вигукнула жінка. В її очах стояли сльози. Немов не помічаючи цього, Мершель спокійно бавився виделкою, яка лежала на столі.

— Ось бачите, ви самі визнали, що ніякого нового місця й не хотіли шукати.

— Хотіла! — скрикнула Ерна.

— Тоді назвіть мені адреси людей, до яких ви зверталися в пошуках роботи.

— Та я ж лише хотіла! Ні до кого не зверталася. Лише думала.

— Аж три доби?

Ерна Крюгер не могла більше стримуватися: схилилась над столом і розридалася. Мершель неквапливо підвівся, підійшов до неї, поклав руку на її плече.

— Отже, пані Крюгер, вже час розповісти правду. Я збагнув, як воно було. І облиште ту розбиту вазу: вона потрібна вам лише задля того, щоб якось викрутитися, чи не так?