Вбивці на борту
Шрифт:
Але Брайтер не вгамовувався.
— А коли ми потрапимо з тим Польманом у халепу? Всі інші сліди застигнуть. Якщо злочинцеві потрібно виграти час, цих двох днів йому вистачить цілком.
Кальк не відповів, але, виходячи з кімнати, кинув Мершелю:
— Ви у курсі справи: діятимемо, як домовились. І жодної інформації пресі.
Брайтер гнівно закусив губу. Коли ж за шефом зачинилися двері, він не стримався.
— Чи то я дурень, чи він телепень? «Облиште інші версії»… Хіба так ведуть розслідування? І дитині зрозуміло: це самогубство для нас!
Мершель мовчав.
І Брайтер вирішив
Звичайно, стався вибух. Геть усі західноєвропейські газети передрукували це сенсаційне повідомлення. І пішло!. Щодня з'являлися нові й нові дописи, присвячені франкфуртській гетері, що обслуговувала вершки західнонімецького суспільства. Невгамовна фантазія їхніх авторів сфабрикувала навіть історію про вмонтовану у вазу кінокамеру та магнітофон під ліжком; це знаряддя ретельно фіксувало інтимні сцени та розмови, аби потім Нітрібіт мала змогу шантажувати своїх клієнтів. Зрештою, історія набула й політичного характеру: деякі бульварні газетки зробили з повії «досвідчену комуністичну агентку», яка у своєму французькому ліжку випитувала в поважних сластолюбців державні таємниці.
Один із західнонімецьких інститутів вивчення громадської думки не полінувався підрахувати публікації, присвячені справі Нітрібіт; він налічив аж 3231 допис!
Отже, скандал, виникненню якого Альберт Кальк, щирий друг тодішнього міністра внутрішніх справ ФРН Шредера, намагався будь-що перешкодити (звичайно, не лише з власної ініціативи), став реальністю. Та — диво дивне! Незважаючи на все, у жодному дописі, жодному повідомленні, хоч усі вони одностайно твердили про «потоптані підвалини моралі», не було згадано жодного прізвища справжніх клієнтів Нітрібіт.
Чому? Це з'ясувалося через рік, коли дуже поширений та впливовий західнонімецький журнал «Квік» почав друкувати серію статей-спогадів Польмана, в яких, як повідомлялося, «буде висвітлено всю правду щодо справи Нітрібіт». Проте після першого ж продовження журнал раптом урвав розповідь: картелі, від яких великою мірою залежить існування «Квіку» (як і інших видань), категорично попередили, що припинять подавати свої рекламні оголошення, якщо «Польман не облишить базікання». Що ж, красномовний доказ горезвісної «свободи преси»!
Та повернімося до розслідування. Для членів комісії у справах вбивства, створеної при франкфуртській поліції, «газетярський бум» мав просто катастрофічні наслідки. Після першого ж повідомлення про «таємничий блокнотик» телефон у кімнаті оберкомісара Брайтера оскаженів: протягом тижня розмовляли ним 311 найповажніших осіб. По тому, цілком добровільно, залишивши в гаражах свої розкішні автомобілі (щоб не впізнали їх власників), потай діставалися вони до поліцай-президії і в скромному кабінеті Брайтера, склавши докладний звіт про свої стосунки з «великосвітською гетерою», благали, заламуючи руки, про збереження таємниці.
Це їм обіцяли. Справді, поки оті пани перебували на становищі свідків, поліція не мала права розголошувати їхні імена. Але що робити, коли всі їхні свідчення буде перевірено: адже вбивця (або найманець) безумовно походить з цих верств?
Проте до цього не дійшло. Знайшлася людина, що добровільно взяла провину на
То був друг Нітрібіт — Хайнц Польман.
Та «вбивцею» він став не задарма. Перед ув'язненням між ним і шефом франкфуртської поліції Альбертом Кальком у присутності гамбурзького адвоката Мюллера було укладено угоду: Польман визнає себе вбивцею, поліція гарантує його виправдання на суді «за браком доказів».
Звичайно, всі пункти цієї таємничої угоди невідомі, її учасники й досі помовчують, проте її існування не викликає ніякого сумніву, що надалі було підтверджено фактично. А оборудка «Польман — поліція» залишається чи не найбруднішою сторінкою в історії німецького кримінального судочинства: у порівнянні з нею сама справа Нітрібіт — просто дитяча іграшка.
Події розгорталися так.
12 листопада, тобто через 11 діб після вбивства Нітрібіт, керівника комісії Мершеля несподівано усунули з посади, трохи пізніше його було увільнено з поліції. Інші члени комісії дістали нові завдання. Офіційна версія стверджувала, ніби через перевантаженість Мершель захворів на виснаження нервової системи. Проте під час судового процесу він сам спростував цю вигадку. Ось що він пояснив: «Директор Кальк почав вимагати негайного ув'язнення Польмана і наказав, щоб я не розшукував жодних інших слідів злочину. Я рішуче відмовився, бо зібраний проти Польмана обвинувальний матеріал виявився таким мізерним, що передавати його до суду було просто смішно. Тому я наполягав на розробці інших версій, тим більше, що був переконаний у тому, що Польман невинний. Ця суперечка й призвела до мого звільнення».
Після того, як комісію було ліквідовано, Кальк повів розслідування особисто. Знаменним є те, що єдиним помічником у цій справі він обрав комісара Радої з політичного відділу — людину цілком надійну.
Отже, всі дальші зусилля слідчих були спрямовані на обвинувачення Польмана. Проте минуло більше трьох місяців, і лише тоді преса сповістила: «Вбивця Нітрібіт за гратами». Це сталося 5 лютого 1958 року.
Поліцейське комюніке щодо підстав ув'язнення мало шість пунктів:
1. Перед смертю Нітрібіт Польман був обмежений в коштах, після її вбивства встиг витратити 20 тисяч марок.
2. Ув'язнений не зміг пояснити походження цієї суми. Проте він знав, що на час своєї смерті Нітрібіт зберігала у квартирі значні гроші, бо збиралася придбати коштовну обручку. Польман навіть відмовляв приятельку від цього, отже хотів перешкодити Нітрібіт витратити гроші.
3. Кілька свідків присягаються, що в день убивства Нітрібіт бачили Польмана в районі Штіфтштрассе; він був спітнілий, збуджений і мав розбиту губу, що, можливо, спричинилося під час бійки, яка передувала злочинові.
4. Вбивство Нітрібіт могла вчинити лише людина, близька до неї, обізнана з її звичками, розкладом дня, її квартирою і т. ін. Оскільки інші особи, що відповідають цим умовам, довели своє алібі, лишається один Польман.
5. Польман обманув поліцію, розповідаючи, як був одягнений в день убивства. До того ж він намагався вивести криваву пляму зі своїх сірих штанів і не здатний був дати скільки-небудь задовільних пояснень щодо походження цієї плями.
6. Відбитки пальців Польмана знайдено на місці злочину.