Вбивці на борту
Шрифт:
Поліцейський чиновник знизав плечима і, позіхаючи, заклав аркуш паперу в друкарську машинку.
— Повне ім'я зниклого?
— Хесус де Галіндес.
— Рік народження?
— Йому зараз 42 роки.
— Де мешкає?
— Бронкс, Сорокова вулиця, готель «Майамі».
— Фах?
— Викладач іспанської мови в Колумбійському університеті.
Запитань було багато. Та нараз чиновник перестав друкувати.
— Кажете, Галіндес — політичний емігрант з Домініканської Республіки? То, може, він займався політичною діяльністю і тут, у Сполучених Штатах?
— Галіндес був членом Домініканського революційного комітету.
— А що це таке?
— Організація, яка поставила собі
— Он як… Ну, гаразд! Чи можете ви додати ще щось?
Валанкес похитав головою.
За два тижні він одержав офіційного листа, в якому повідомлялося, що розшуки Хесуса де Галіндеса наслідків не дали.
Ансельмо Валанкес також був емігрантом. Нині видавець у Нью-Йорку, він був колись власником найбільшого в Домініканській Республіці газетного концерну. Та одного дня найпопулярніша в країні газета, що належала до цього концерну, насмілилась у передовій статті виступити проти свавілля цензури. Валанкеса заарештували, звинувативши в «підривній діяльності», йому загрожувало багаторічне ув'язнення. Але за тиждень в'язня відвідав відомий в урядових колах адвокат, який без зайвих слів запропонував Валанкесу «подарувати» Трухільйо свій концерн в обмін на волю. Валанкес підписав угоду, що її адвокат завбачливо приніс із собою. Невдовзі він залишив країну.
У випадку з Галіндесом розрахунок Валанкеса був простий: якщо пощастить довести участь Трухільйо у викраденні, а може, і вбивстві цієї людини, то світова громадськість пересвідчиться в тому, що домініканський диктатор — злочинець, і йому доведеться зійти з політичної арени. Валанкесу пощастило знайти людину, що тривалий час була секретним агентом горезвісної «Юнайтед фрут компані» в Латинській Америці і добре знала домініканську «кухню».
Восени 1956 року Валанкес запросив представників редакцій усіх нью-йоркських газет на прес-конференцію, де буде, мовляв, розкрито таємницю сенсаційного зникнення професора Хосуса де Галіндеса.
Готель «Хілтон», у великому залі якого мала відбутися прес-конференція, охороняв загін озброєних здорованів. Потрапити до залу можна було тільки по спеціальній перепустці, до того ж на дверях репортерів ретельно обшукували.
Та найбільший сюрприз чекав на газетярів у самому залі. Людина, що мала виступати з сенсаційним викриттям, сиділа на невеличкому підвищенні в будці, виготовленій з куленепробивного скла; будку оточувала дюжина охоронців з пістолетами напоготові.
Хоч перед початком прес-конференції Валанкес відрекомендував промовця як Майка Мортона, всі добре розуміли, що це тільки псевдонім.
Свій виступ Мортон розпочав досить ефектно:
— Хлопці, в своїх репортажах не називайте мого імені, не фотографуйте і не малюйте мене. Якщо вони дізнаються, хто я, моє життя не варте буде й шеляга. Бо кілька місяців я цікавився справами сімейки Трухільйо. Багато хто намагався вже викрити цю зграю, і всі вони зараз там, на небі: застрелені, повішені, отруєні або відправлені на той світ в якийсь інший спосіб. Я зовсім не бажаю приєднуватися до них, і, гадаю, ви мене розумієте.
— Я хочу розповісти вам зараз, — продовжував він, — про великий гангстерський концерн, на рахунку якого принаймні три сотні злочинів: убивств, викрадень, нападів на банки тощо. Але на чолі того концерну стоїть не простий гангстер, а глава держави, з яким уряд Сполучених Штатів підтримує тісні дипломатичні зв'язки і який щороку одержує субсидію у 800 мільйонів доларів з нашого
Далі Мортон розповів, як він за дорученням Домініканського революційного комітету розшукував Галіндеса. Агент розпочав з того, що опитав чергових усіх станцій метро від Коламбес-Серкла до Бронкса. І на передостанній йому пощастило: черговий пригадав, що саме в той день, і в той час, що їх назвав Мортон, двоє молодих людей, на вигляд італійці чи іспанці; вивели з вагона літню людину, якій стало млосно. Один з молодиків навіть попросив у чергового дозволу скористатися його службовим телефоном, щоб викликати швидку допомогу.
Не гаючи часу, Мортон обдзвонив усі навколишні лікарні. Та жодна з них увечері 12 березня не посилала машини швидкої допомоги до станції метро.
— Отже, хлопці, я натрапив на слід. Але куди вони могли повезти бідолаху? В порт? В аеропорт? Це можна було перевірити. А може, вони вбили його, а тіло сховали? Проте, коли б Галіндеса вбили в Штатах, поліція рано чи пізно знайшла б його труп, а гангстерам, звичайно, хотілося б, щоб це сталось якнайпізніше. Тим-то, міркував я, вони, мабуть, вивезли його з нашої благословенної країни. Наступного ранку я знову подався на полювання. Протягом кількох днів я методично відвідував усі вокзали й аеродроми Нью-Йорка та його околиць. І мені-таки знову пощастило: нічний сторож маленького приватного аеродрому поблизу Емітівілла містер Хоукінс за відповідну мзду розповів мені, що 12 березня на аеродром приїхала машина. З неї вийшло двоє іноземців, які на ношах витягли третього. Сторожу вони сказали, що цей третій хворий на рак, і його, мовляв, везуть у штат Флоріда на операцію. Далі старий розповів мені, що за дві години до появи машини на аеродромі приземлився двомоторний літак «Бічкрафт». Він весь час стояв напоготові. Хлопці занесли хворого в літак, він знявся в повітря, а машина поїхала геть.
Раптом Мортона перебив один з репортерів.
— Пригадую, я нещодавно читав про загадкову смерть якогось містера Хоукінса з Емітівілла.
— Ви маєте рацію, — кивнув Мортон. — Наступного ранку після мого візиту сторожа знайшли мертвим поблизу амбара. Поліцейський лікар заявив, що смерть сталася внаслідок розриву серця.
— Однак, згодом з'ясувалося, що серце в Хоукінса було цілком здорове.
—Є отрути, що їх не витримує і здорове серце.
— Отже, Хоукінса просто усунули? Але хто? І навіщо? Адже свідків вашої розмови не було?
Мортон посміхнувся:
— Відколи я розпочав розшуки Галіндеса, за мною весь час стежили. До самого Емітівілла мене переслідував великий чорний «б'юїк».
— Чому ж вони не вбили вас? Адже ви для них — небезпечніша людина, ніж Хоукінс.
— А тому, що я ніколи не розлучаюся зі своїм «кольтом» і стріляю без похибки. Крім того, вживаю ще й деяких інших запобіжних заходів.
— Але чому все ж таки вони вбили Хоукінса? Адже він однаково встиг розповісти вам геть усе.
— Я зовсім не певен цього. Навпаки — гадаю, якби Хоукінс був живий і виступив тут, перед вами, то ви почули б іще чимало цікавих речей. Втім, моя подальша розповідь теж не буде нудною.
Мортон витяг з портфеля популярну нью-йоркську газету, розгорнув її і притиснув до скла кабіни.
— В цьому номері є повідомлення про те, що у травні 1954 року в місті Сантьяго, в Домініканській Республіці, озброєні бандити пограбували філію «Роял Бенк оф Кенада», а ще через два дні — контору «Юнайтед фрут». Незважаючи на те, що з розповідей свідків місцевій поліції була відома зовнішність злочинців і номери автомашин, охоронці порядку ніяк не могли натрапити на їхні сліди. Тоді потерпілі доручили розслідування цієї справи спеціальним таємним агентам. Одним з них був Майк Мортон, ваш покірний слуга.