Вбивці на борту
Шрифт:
Якщо викрадачі, можливо, і не уявляли цієї загрози, то виступ газети не лишив їм щодо цього ніяких сумнівів.
Комісар Розенбаум мало не вирвав собі останнє волосся. Він подзвонив до Франкфурта і обрушив на редактора зливу докорів, але у відповідь почув лише нотацію про свободу преси та право кожного громадянина бути якнайшвидше і якнайповніше інформованим про всі події в країні. З цього моменту Розенбаум і його комісія відігравали у справі Тімо Ріннельта другорядну роль підручних.
Ще б пак! Долею Тімо зацікавилася «велика і вільна» преса. Сотні репортерів, від представників поважних і впливових щотижневиків і до дописувачів бульварних
Звісно, зграя шулік насамперед налетіла на Вільгельмштрассе. Ціни на мешкання, з вікон яких було видно будинок Ріннельтів, підскочили до двохсот марок на день, та озброєних телеоб'єктивами репортерів це не злякало: вже 20 лютого тут не залишилося жодної вільної конурки. Ті, хто запізнився, влаштували засідки у машинах, які щільно обложили будинок. Господар пивнички «Пігаль» був у захваті: щастя прилинуло просто до рук; його установа працювала цілодобово, вгамовуючи невгамовну спрагу газетярів.
Подружжя Ріннельтів разом з обома агентами були відрізані від зовнішнього світу; вони навіть побоювалися наближатися до вікон. Чекання на жаданий виклик ставало дедалі нестерпнішим; телефон дзвонив усе частіше, та кожного разу то був або репортер або інтерв'юер.
…Близько семи вечора телефон задзеленчав, мабуть, усоте. Один з агентів узяв був трубку, щоб гримнути на чергового нахабу, проте квапливо сунув її Іоахиму Ріннельту і увімкнув магнітофон. Ледь Ріннельт встиг назватися, як почув у відповідь:
— Спустіться униз, до підвалу. Біля дверей знайдете листа.
І все. Розмова тривала щонайбільше десять секунд.
— Здається, цього разу був інший, — промимрив Ріннельт, безпорадно дивлячись на агентів.
— Можливо. Та йдіть-но до підвалу, потім поміркуємо.
Лист лежав на ящику з порожніми пляшками біля чорного ходу до пивнички. Цього разу був написаний рукою, проте великі, дитячі карлючки не лишали сумніву в тому, що почерк змінено. Ріннельту пропонували піти до найближчого перехрестя, де у телефонній будці, в книзі абонентів, на нього нібито чекає подальше повідомлення.
На вулиці вже посутеніло, тому Ріннельту пощастило залишити будинок непомітно. Біля телефонної будки на нього чекало нове випробування: якесь дівча довго теревенило зі своєю подружкою. Врешті-решт воно пішло, і Ріннельт вп'явся у книгу. Жодного клаптика паперу!
Спантеличений, він озирнувся довкола — і натрапив на лист: поки він порпався у книзі, хтось пришпилив його до ручки дверей.
Але хто? Оте дівча? Чи нечиста сила?
Даремно обшукав Ріннельт все навколо: таємничого поштаря давно поглинула темрява. Лише здаля почулося гарчання мотоцикла. Полишивши марні пошуки, Ріннельт підійшов до найближчого ліхтаря, розірвав конверт. Нова записка пропонувала піти до іншої будки; у телефонній книзі Ріннельт надибав третього листа, який посилав ще до однієї будки. Тут і скінчились мандри бідолахи: він не знайшов нічого!
Знесилений, поплентав Ріннельт додому, воліючи якнайшвидше сховати там своє горе. Та раптом його наполохав несамовитий вереск:
— Купуйте «Абендпост»! Кіднапінг у Вісбадені! Викрадено сина багатого антиквара! Поліція приховує правду, газета її викриває! Останні новини! — надривався юний газетяр.
З першої сторінки на
Ніч для подружжя Ріннельтів перетворилася на справжнє пекло. Телефон невгавав. Та якби то були злочинці! Ні, це брутально розважалися садисти. З трубки то линув крик катованої дитини, то чулося переривчасте дихання задушуваного, диявольське хіхотіння змінювалося брудною лайкою. Дзвонили нібито з моргу, співчутливо сповіщали про те, буцімто щойно привезено труп семирічного хлопчика; при цьому детально описували численні каліцтва, завдані тілові.
Магнітофон безвідмовно реєстрував усі ці розмови, апарат, вмонтований на АТС, встиг зафіксувати більшість викликів. Проте вісбаденська поліція так і не наважилась опублікувати імена хуліганів. Лише штутгартський щотижневик «Кріст унд вельт» натякнув, що серед них було чимало поважних громадян Вісбадена і курортників: фабриканти, лікарі, художники, чиновники…
У четвер, 21 лютого, про «вісбаденський кіднапінг» сурмили геть усі західнонімецькі газети, не лишаючи комісії Розенбаума жодного шансу на врятування хлопчика. Хвиля паблісіті захльоснула керівників поліції та юстиції. Найелементарнішу вимогу щодо діяльності поліції — секретність, вимогу не сповіщати громадськість про перебіг справи, доки її не розплутано — було вщент забуто. Вісбаденський прокурор Добрітц, начальник кримінальної поліції фон Зейдліц тільки те й робили, що засідали на нескінченних прес-конференціях, висловлюючи свої надумані умоглядні сентенції щодо справи, залюбки позували фоторепортерам, хизувались перед телекамерами.
А комісар Розенбаум, людина, яка з тридцяти дев'яти розслідуваних нею вбивств розплутала тридцять два, залишився у тіні. Про нього згадували лише тоді, коли начальству потрібні були консультації для відповіді на запитання репортерів. Проте Розенбаум навідсіч відмовився допомагати шефам, через що їхні інтерв'ю були блідими, немічними, а висновки — непереконливими.
Вірніше, саме вони переконали репортерів і читачів у тому, що поліція неспроможна щось вдіяти. Тим-то вже наступного дня франкфуртська «Абендпост» ремствувала: «…Поліція плентається у хвості. Від неї нічого чекати. Вона нездатна визволити Тімо з лабетів злочинців».
Те ремствування не було простою фіксацією сумного факту; в такий спосіб боси редакції, замисливши нечуваний бізнес, готували новий сенсаційний бум навколо справи Ріннельта. Минув день, і на першій сторінці газети з'явився набраний великими літерами «відкритий лист» до викрадачів Тімо: «Ви вимагаєте 15 тисяч марок — ми ладні сплатити цю суму. До редакції звернулася одна поважна особа, батько великої родини, ім'я якого ми не назвемо: він пропонує 15 тисяч в обмін на Тімо. Жодного риску для вас: поліцію виключено з гри! Дзвоніть!».
Звернення закінчувалося патетично: «Ми довго вагалися, перш ніж погодилися зробити цей незвичайний крок. Проте в нас немає вибору, йдеться про життя дитини, і воно для нас понад усе, навіть важливіше за право та закон. Оскільки поліція неспроможна врятувати Тімо, лишається захищати наших дітей власними силами!».
Гучні слова, але за ними прихований елементарний закон капіталізму: хапай, скільки можеш! «Розчулений сім'янин», який пожертвував 15 тисяч марок, — не хто інший, як видавець газети, що заробив на цій акції, як швиденько підрахувала гамбурзька «Більд-цайтунг», вдвічі, бо 250-тисячний тираж «Абендпост» розійшовся за дві години.