Вибух
Шрифт:
А як подивиться на нього Леся? Очі потемнішають і зробляться зовсім круглими, такі гарні й кохані очі. Раптом Мишко вирішив, що життя, зрештою, не таке вже й погане. Він наддав ходи — точно, Леся ще не спить і чекає його на лавці біля барака.
10. Валбіцин сидів у кріслі біля розчиненого вікна й грів келих з коньяком у долонях. Кранке прикрив коліна вовняним пледом, курив і мовчав, тільки вогник сигарети виказував його присутність.
Валбіцин допив коньяк, обмацав кишені, та, не знайшовши курива, попросив:
— Киньте мені сигарету, гауптштурмфюрер,
Кранке глибоко затягнувся і не відповів. Подумав: цеп Валбіцин остаточно знахабнів і треба поставити його на місце.
Одказав холодно:
— То хто вам заважає спуститися?
— А ви скнара, Кранке, — нараз вигукнув Валбіцин. — Правда, всі німці не відзначаються щедрістю, але ж пошкодувати сигарету…
— Ви щось сказали про німців? — загрозливо перепитав Кранке. — Чи мені почулося?
— Ні, не почулося. Я сказав, що ви — типовий скнара, гауптштурмфюрер.
— Ще три дні тому я розстріляв би вас за такі слова, пане Валбіцин.
— Три дні тому я б не сказав такого.
— Демонструєте свою незалежність? Але врахуйте, ви все ж залежите від мене. Від мене і Крауса, — поправився, — і ми можемо лишити вас у приємному товаристві Георга.
— Гадаю, не насмілитесь вчинити таку дурницю.
— Забуваєтесь!
— Киньте, — іронічно посміхнувся Валбіцин, — не приньдтеся, вашу пісеньку вже проспівано, і ви тепер — пшик… То дасте сигарету?
Кранке сперся долонями на бильця фотеля. Ще секунда, й викинув би цю паршиву нахабну свиню у вікно, проте одразу опанував себе й потягся за сигаретами. Подав усю пачку Валбіцину. Погамував роздратування, подумавши, що, либонь, це тільки квіточки, й попереду в нього тернистий, звивистий шлях, і слід тримати себе в руках.
Валбіцин клацнув запальничкою. Кранке здалося, що за якусь мить, поки той прикурював, устиг побачити переможну посмішку на ненависному обличчі — знову гнів зсудомив його, і знову опанував себе. Подумав: негоже встрявати в суперечку, роздратування свідчитиме про його слабкість, а він ще не визнав своєї поразки. Бо безперечна поразка рейху зовсім не означає особистої поразки його, Кранке, і час згадати, що вій не тільки гауптштурмфюрер СС, а також фон Кранке, німецький дворянин, родовід якого сягає сімнадцятого сторіччя. Правда, і Валбіцин, здається, був поручиком царської армії, але ж тоді в поручики міг вибитися кожен, як у них у Німеччині навіть у полковники й генерали СС вибивалося справжнісіньке бидло, дрібні крамарі, м’ясники й навіть лакеї, а він, Кранке, так і лишився гауптштурмфюрером. Цей невисокий чин, за армійською градацією лише капітанський, давно муляв Кранке, він подумав про це з роздратуванням і зараз, та одразу схаменувся. Полковників і генералів тепер розшукуватимуть особливо ретельно, а різних гауптштурмфюрерів сила-силенна, і йому значно легше загубитися, якщо навіть американці відмовлять у підтримці.
Чому тільки мовчить Краус?
Третій день чекання, невже щось сталося?
Кранке відчув холод у потилиці. Якщо з Краусом справді негаразд, треба приймати рішення самостійно. Все було б значно простіше, якби клятий штурмбанфюрер не забрав ключ від сейфа. Крайнє мав надійні
Кранке подивився, як спокійно курить біля вікна Валбіцин. Глибоко затягується димом і відсьорбує з келиха, нарешті поставив келих на підвіконня і викинув недопалок у вікно. Наче не стоїть поруч попільниця — все ж неохайний народ ці росіяни, непутящий, і фюрер мав рацію, вирішивши звільнити від них Європу.
Але що хоче від нього Валбіцин?
— Ви чуєте? — запитав той.
Кранке прислухався: здається, десь поблизу гуркоче мотор… А це свідчить про небезпеку.
— Росіяни? — запитав.
Валбіцин відмахнувся від гауптштурмфюрера, як від настирливої комахи. Перегнувся через підвіконня, приклавши долоню до вуха.
— Автомобіль! — мовив нарешті упевнено.
Кранке знервовано відкинув теплий плед.
— До підвалу! — наказав.
Валбіцин шмигонув до бару, поставив туди келих, не забувши висмоктати останні краплини. Схопив попільничку з недопалками й натиснув на потаємну кнопку між шафами. Одна з них подалася вперед, і Кранке, тягнучи по підлозі плед, югнув у отвір. Валбіцин прослизнув за ним, знову натиснув на кнопку, й двері безшумно й м’яко причинилися за ними.
Залізні гвинтові сходи вели до підвалу, де стояли вузькі ліжка, застелені товстими повстяними ковдрами, і сейф у кутку — його ледь спустили сюди есесівці. Крім того, біля стіни притулився невеличкий буфет, де лежав буханець хліба й кілька консервних бляшанок. Харчовий резерв для непередбачених випадків.
З підвалу вів ще один хід, який закінчувався добре замаскованим люком в альтанці, що сховалася серед бузкових кущів за мисливським будинком. За будь-яких обставин у підвалі можна було відсидітись тиждень чи навіть більше, поки вистачить харчів, а потім, влучивши зручний момент, дістатися альтанки й зникнути через парк.
Валбіцин увімкнув світло й простягнувся на ліжкові, взявши з столика ілюстрований журнал. Але Кранке безцеремонно натиснув на вимикач.
— Чого це ви? — незлобливо поцікавився Валбіцин, бо взяв журнал автоматично: читати не дуже й хотілося.
— Невже не розумієте?
— Але ж з підвалу світла не видно. Ми самі перевіряли…
— Лічильник… — пояснив Кранке. — Якщо нагорі всюди вимкнути світло, лічильник однаково крутитиметься… І спостережливі люди помітять це.
Валбіцин здивовано покрутив головою. А він, здається, недооцінив гауптштурмфюрера — справді вміє передбачити навіть дрібниці.
Вони лежали мовчки, прислухаючись, наче могли щось почути крізь товстелезні цегляні склепіння. Нарешті Кранке мовив чомусь пошепки:
— Безпідставна тривога, в разі небезпеки Георг уже встиг би подати сигнал.
— А ви поспіть, — також пошепки порадив Валбіцин, — ніч надворі, відпочивайте. Так буде…
Він не встиг закінчити свою думку — почулося тихеньке брязкотіння електричного дзвінка: Георг повідомляв, що в будинку чужі й треба сидіти тихо.